Читати книгу - "Левине серце"

б, демократичною пропозицією Щусів і Самусів. Він одразу оголосив сільський актив закритим і замкнувся в своєму кабінеті з архітектором, головою колгоспу Зінькою Федорівною і секретарем парторганізації Грицьком Грицьковичем.

— Що будемо робити? — спитав Зновобрать своїх товаришів.

— Хочуть збори, то й збори, воно й краще, — знизала плечима (а плечі ж які! — тільки на Україні бувають у жінок такі плечі) Зінька Федорівна. (До речі, тут Варфоломій Кнурець нагадав авторові, що розкішні плечі в героїні вже описав Тургенєв у романі «Батьки і діти»).

— Тільки на самотьок не можна пускать, — зауважив Грицько Грицькович.

— От і я так думаю, — Зновобрать глянув на архітектора, якому все це, здавалося, було байдуже. — Ви, товаришу, з столиці, у вас воно там не так, далі від народу, а тут усе впритул, кажеться-говориться.

— Тут треба працювати в контакті з масою, — додав Грицько Грицькович.

— З колективом, — підказала Зінька Федорівна.

— Він ще молодий секретар, не оволодів термінологією, — пробачливо зітхнув Зновобрать. — То що ми придумаємо? Щусі й Самусі весь колгосп розполовинять, і ніколи ми не дійдемо згоди.

— А коли одного з Самусів на цей час усунути? — запропонував Грицько Грицькович.

— Як — усунути? — обурилася Зінька Федорівна, — Самусі такі працівники, передовики, механізатори…

— Тому я про них і… Бо Щусі трохи не те… Ну, там лісник ще сяк-так, але ж він не по нашій лінії, у нього своє міністерство… А от Самусі… Нам обіцяли путівки на курорт… От би Самусеві Денисові, як передовому механізатору…

— В посівну? — Зінька Федорівна аж підвелася від обурення й подиву.

— Ну, а коли ситуація…

— Стривай, стривай, — сказав Зновобрать, — а тут щось є… Цього Самуся прибрати хоч на тиждень, то ми, вважай, всі питання… Ану, Грицько Грицьковичу, ти чоловік молодий, спробуй наздогнати Самуся та завернути його сюди.

— З трактором?

— Та хоч би і з трактором…

І знов загримів трактор знадвору, а в кабінеті Зновобрать з’явився механізатор Самусь, власне, найголовніший з цього могутнього роду, став, глянув на керівний склад села й колгоспу, вирішив, що йому виявлено високе якесь довір’я, і це йому сподобалося, він сказав: «Все правильно» — і сів навпроти Зновобрать.

— Значиться, товаришу Самусь, — сказав йому дядько Зновобрать, — ми тут порадилися і відзначаємо, що ти, виконуючи й перевиконуючи, вийшов на перше місце по колгоспу і виходиш на перше місце по району, і ось, є думка послати тебе на курорт.

— Куди-куди? — не зрозумів Самусь.

— На курорт. До Чорного моря.

— Та я там зроду не був! Я ж здоровий, як бик!

— А керівництво хоче, щоб ти був ще здоровіший. І дає тобі безплатну путівку. На Південний берег Криму, в санаторій… Як зветься санаторій, Грицьку Грицьковичу?

— «Лівадія», — пояснив Грицько Грицькович. — Там колись царський палац був, а тепер курорт для трудящих. Там, кажуть, спальня є, де цариця спала. Цілий день сонце. Вікна так влаштовано, що сонце цілий день кружляє і зазирає в них.

— І ото я там спатиму? — поцікавився Самусь.

— А чом би й ні?

— Все правильно, — спокійно промовив Самусь. — Можу поїхати, я свої зобов’язання вже… А тільки…

— А тільки що? — Зновобрать так і втупився в нього своїми злинялими очима.

— Сам не можу.

— Аби ж ти мав дружину, то…

— Не треба мені вашої дружини… Щуся пошліть…

— Щуся? Та навіщо?

— Все правильно. Для рівноваги. Самусь їде, хай їде і Щусь!

Самусь підвівся, показуючи, що розмову він закінчив і від свого не відступиться. Зновобрать спробував поторгуватися.

— Ви ж передовики, а в Щусів катма!

— Пошліть лісника.

— Так він не колгоспник.

— Домовтеся з міністерством. Все правильно.

І Самусь пішов собі.

А керівництво мало вирішувати за нього й за всіх.

— Що ти думаєш, Зінько Федорівно? — спитав Зновобрать.

— А що мені думати — Щусь не член колгоспу.

— А ти, Грицьку Грицьковичу?

— Треба шукати вихід.

— Де ж ти його знайдеш?

Несміливо поглянули всі на архітектора, але той був ще надто молодий, щоб знайти вихід з такого заплутаного становища. Врешті наважився Грицько Грицькович.

— Самусь не відмовився, — сказав він роздумливо, хоч і не ствердливо.

— Ну? — поворушив бровами Зновобрать.

— Дамо путівку, завтра й поїде.

— Це так, що й поїде, — ствердила Зінька Федорівна.

— За умови, що ми й Щусеві…

— Це ясно. Він же заявив. А це такий…

— То от, — Грицько Грицькович пожвавішав, — ми запрошуємо зараз Щуся-лісника, пропонуємо йому путівку…

— Він же не член колгоспу, а путівки — для колгоспників…

— Хвилиночку! — підняв руку Грицько Грицькович. — Ми обіцяємо Щусеві, вмовляємо його, щоб він їхав разом з Самусем, виділяємо для нього машину, посилаємо її завтра до лісництва…

— А путівка? Чи ти за день домовишся з усіма інстанціями? — Зновобрать аж відвернувся від Грицька Грицьковича на таку його легковажність…

— Обіцяти — не означає дати… Хай Самусь думає, що ми дали путівку й Щусеві, а тим часом…

— Обман? Не допущу! — засовався на стільці Зновобрать. — Ти ж секретар…

— Не обман, а затримка з оформленням. Самуся відправимо, Щусь буде ще тут. Голосування дасть результат. То як? Приймається? Кликати лісника?

Лісника покликано, і Грицько Грицькович приступив до його обробки.

— Ви чули, товаришу Щусь, який великий обсяг робіт належить лісництву в майбутньому селі, тому ми хочемо, щоб ви набралися сил, і для цього посилаємо вас на курорт.

— Набратися сил? — не повірив Щусь. — Та ви що — шуткуєте? Я ж і так здоровий, як воляка!

— Не виражайся так некультурно! — присоромив його Зновобрать. — Чи не бачиш, що тут женщина, або ж голова колгоспу Зінька Федорівна. Поїдеш у санаторій на Південному березі Криму. Там така краса, що тобі й не снилося. Басейн з морською водою. Сто метрів пливеш по ньому туди й сто метрів відтіля.

— Та я ж плавать не люблю!

— Там привчать!

Ідеологічна обробка Щуся тривала досить довго, він не належав до таких податливих натур, як Самусь, лінивий і повільний його розум ніяк не міг схопити всю складність пропонованої комбінації. Тільки збагнувши нарешті, що тут ідеться про обдурювання Самусів, Щусь, зітхаючи, згодився, але застеріг, що це вперше й востаннє.

Самусі ж висунули зустрічний план. Про те, що їх обдурюють, вони не подумали, але самі вирішили обдурити сільське керівництво. Денис як поїхав, так і приїхав. Він справді спакувався, сів до Давидка, свого брата, в кабіну, і вони помчали на станцію, а вранці обидва були знову вдома і через глинище перегукувалися з Щусями:

— Го-го, думали, Денис такий дурний, що поїде на ваш курорт, а вам дасть тут розперізуватися! На станцію — та й назад! Отак!

— А наш Василь і зовсім не їздив! —