Читати книгу - "Викрадач вічності"

душ. І ми повинні служити й коритися їм. Усі ми мусимо служити їм до самої смерті.

Виголошуючи цю дивну промову, Джайв свердлив Гарві поглядом. А потім відступив у тінь і щез.

Гарві знайшов Венделла в кухні — він сидів там з хот-доґом в одній руці та печивом у другій і розповідав пані Ґріффін про щойно пережите страхіття. Побачивши Гарві, він аж впустив з рук їжу.

— Ти живий! Живий! — скрикнув він.

— Звісно, живий, — сказав Гарві. — А що, має бути інакше?

— Там надворі щось таке було! Жахлива тварюка! Вона мене ледь не схавала. Я думав, вона тебе зжерла.

Гарві подивився на свої руки і ноги.

— Та ні. Навіть не понадкушувала.

— Я такий радий! — скрикнув Венделл. — Я такий радий, такий радий! Ти мій найкращий друг, ти завжди будеш моїм найкращим другом!

«Ще п’ять хвилин тому ти хотів згодувати мене упирю», — подумав Гарві, та нічого не сказав. Може, настане час, коли він зможе розповісти Венделлу про своє перетворення і про те, як він ледве встояв перед спокусою поласувати людиною. Та не зараз.

— Я зголоднів, — лише й сказав Гарві та сів за стіл поряд зі своїм зрадливим другом.

Він хотів укинути до рота щось солодше від крові.

Круть-верть

Наступного дня Лулу і Венделл кудись поділися. Пані Ґріффін сказала, що бачила їх перед сніданком, а потім вони зникли. Тож Гарві лишився сам. Він намагався не згадувати події минулої ночі, та нічого не міг із собою вдіяти.

У голову постійно лізли уривки вчорашньої розмови з Джайвом, і хлопець увесь день обдумував ці фрази. Наприклад, що мав на увазі Джайв, коли сказав, що перетворення Гарві на вампіра було освітою, а не грою? Який же урок він мав вивчити, стрибаючи з даху й жахаючи Венделла?

Та ще й усі ті балачки про душогубів і служіння їм — що б це значило? Чи не про пана Гуда казав Джайв? А та велика сила, перед якою всі мають плазувати? І якщо пан Гуд був десь у Домі, то чому ні він, ні Венделл, ні Лулу його досі не бачили? Гарві вже розпитував своїх друзів про Гуда, та у відповідь йому казали одне й те саме: вони не чули ні кроків, ні шепоту, ні сміху — нічого такого. Тож якщо пан Гуд і справді був десь у Домі, то де він переховувався і чому не показувався?

Стільки запитань і так мало відповідей.

Аж ось, ніби цих таємниць було замало, на голову Гарві звалилася ще одна загадка. Після обіду, вже ближче до вечора, він лежав у затінку в будиночку на дереві, коли почувся відчайдушний крик. Гарві подивився крізь листя донизу й побачив, як по газону вітром мчить Венделл. Попри нестерпну спеку, він був одягнений у куртку з капюшоном: ти тут потом обливаєшся, а він ганяє в куртці, наче з глузду з’їхав.

Гарві гукнув товариша, але він його або не почув, або проігнорував. Тож хлопець спустився з дерева й рушив за Венделлом — той саме завернув за ріг Дому. Гарві знайшов його в садку, спітнілого й червоного, як буряк.

— Що таке? — поцікавився Гарві.

— Я не можу вибратися! — крикнув Венделл і розчавив гниле яблуко. — Гарві, я хочу піти звідси, та виходу немає!

— Звісно, що є.

— Я кілька годин намагався пробитися на волю, але туман відкидав мене точнісінько туди, звідки я прийшов, правду тобі кажу!

— Гей, заспокойся!

— Гарві, я хочу додому, — пробелькотів, мало не плачучи, Венделл. — Минула ніч була останньою краплею. Та тварюка приходила по мою кров. Я знаю, що ти мені не віриш…

— Вірю, — сказав Гарві. — Чесно, вірю.

— Справді?

— Справді.

— Ну, тоді тобі теж треба вшиватися, бо коли я піду, воно прийде по тебе.

— Навряд чи, — відповів Гарві.

— Я помилявся, — мовив Венделл. — Тут небезпечно. Так, я знаю, тут усе таке чудове, але…

— Тихше, — перебив його Гарві. — Нам треба про це поговорити. Але тихенько. І сам на сам.

— І де ж це? — спитав Венделл, витріщаючись здичавілими очима. — Усе навколо, саме це місце спостерігає за нами, слухає нас. Невже ти не відчуваєш?

— Нащо йому за нами спостерігати?

— А я звідки знаю?! — гаркнув Венделл. — Та минулої ночі я зрозумів, що якщо не втечу звідси, то тут і сконаю. Просто однієї ночі мене не стане. Або поїде дах, як у Лулу, — він стишив голос до шепоту: — Ти ж знаєш, ми — не перші гості Дому. Згадай про весь той одяг нагорі. Всі ті плащики, черевички, капелюшки… Вони колись належали іншим дітям — таким, як ми.

Гарві аж тіпнуло. Невже він ходив випрошувати солодощі в черевиках убитого хлопця?

— Я хочу забратися звідси, — сказав Венделл; його обличчям текли сльози, — але виходу немає.

— Якщо є вхід, то має бути й вихід, — відказав Гарві. Він намагався мислити логічно. — Ходімо до стіни.

Узявши Венделла на буксир, Гарві потягнув його в обхід Дому, а потім вони спустилися м’яким схилом. Хлопці підійшли до стіни з туману — вона мала цілком безпечний вигляд.

— Будь обережний, — попередив Венделл. — Ця стіна непроста.

Гарві вповільнився, очікуючи, що стіна здригнеться чи навіть потягнеться до нього примарними мацаками. Та стіна просто собі стояла. Уже сміливіше він увійшов у туман, гадаючи, що вирине по той бік. Однак якимось дивом Гарві розвернули й вивели зі стіни так, що він і не помітив: коли хлопець вийшов з туману, перед ним знову стояв Дім свят.

— Що ж це таке? — сказав він сам до себе.

Збитий з пантелику Гарві ще раз ступив у туман.

І знову те саме: він увійшов і вийшов у протилежному напрямку. Хлопчик пробував знову й знову, раз у раз, та спрацьовував той самий фокус. Він тицявся в туман доти, доки його не охопив відчай, у якому кілька хвилин тому був і Венделл.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Венделл.

— Так.

— То що нам робити?

— Ну, не треба патякати про наші здогади, — прошепотів Гарві. — Просто живемо собі далі. Вдаємо, що передумали йти. Я трохи понишпорю, пороздивляюся тут усе.

Гарві почав своє розслідування, щойно вони повернулися в Дім. Спершу він вирішив знайти Лулу. Двері її спальні були зачинені. Він постукав, потім погукав. Відповіді не почулося, тож він узявся за ручку. Двері були незамкнені.

— Лулу? — покликав він. — Це Гарві.

У кімнаті її не було, та в ліжку явно хтось недавно спав, і Лулу напевне гралася зі своїми