Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.

— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.

— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.

— І ви, звичайно ж, прихистили його.

Сара засміялася.

— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.

Матьє полічив на пальцях.

— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.

— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.

— Це безумство, — озвався Брюне.

Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:

— Це безумство.

— Що? Що безумство?

— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!

— Та про що мова?

— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.

Вона вже не слухала його.

— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.

— За двері?

— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.

— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.

Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:

— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.

— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.

— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.

— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.

— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.

Сара кволо посміхнулася.

— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це… це надто вже абстрактно.

— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.

Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.

— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?

Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:

— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?

Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікавився думкою Матьє про що б там не було.

— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?

Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.

— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?

— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.

— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.

Брюне стенув плечима.

— Та вже ж, — байдуже мовив він.

— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.

Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. «Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу». Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. «Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти». Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.

— Матьє! — вигукнула Сара.

Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.

— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.

«Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя»?

Брюне підвівся.

— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.

— Гаразд, — відказала Сара.

Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.

— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.

— Обіцяю вам.

Брюне обернувся до Матьє.

— Бувай, старий побратиме.

Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. «Хто я такий, щоб давати поради»? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. «А на моєму обличчі написана поразка». Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.

— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?

Матьє теж підвівся.

— У мене… в мене неприємності. Так собі, дрібниці.

Брюне поклав йому руку на плече. Він дивився на нього й вагався.

— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.

— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.

Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав: «Він не засуджує мене», — й відчув,