Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Але ж Пенсонові я нічого не заподіяв! Я ніколи не чинив йому зла, так само як і німцям! Хіба я скривдив коли Пенсона з його головою як гнилий персик і чотирма галунами, що блищали на ньому всюди від тім'я до пояса, шорсткими вусами і гострими колінами, біноклем, що висів на шиї, мов калатало в корови, і картою-кілометрівкою? Я питав себе, звідки в нього той шал посилати людей на смерть? Людей, які навіть не мають такої карти?

Ми, четверо вершників на дорозі, тупотіли, як цілий ескадрон. Нас, певне, чули за кілька годин ходу, а може, вдавали, ніби не чують. Можливо… Може, німці теж нас бояться? Хто його знає.

Місяць безсоння в кожному оці — ось що ми носимо з собою, і те саме ще й за плечима на додачу до важезного залізяччя.

З вершниками мого ескорту дуже важко порозумітись. Власне, вони майже не розмовляють зі мною. Цих хлопців витягли на службу з бретонської глушини, й усіх своїх знань вони набули не в школі, а в полку. Цього вечора я спробував з'ясувати, де воно, те Барбаньї, з хлопцем, що їхав поряд зі мною і звався Керсюсон.

— Послухай, Керсюсоне, — сказав я йому, — ми зараз, як ти знаєш, в Арденнах… Ти не бачиш нічого там попереду? Я — так нічогісінько не бачу.

— Там чорно, як у сраці, — відповів Керсюсон. Що ж, отака інформація.

— Послухай, а ти не чув, щоб хтось удень згадував про Барбаньї? Як туди їхати? — знову запитав я його.

— Ні, не чув.

Оце й усе. Того Барбаньї ми так і не знайшли. Кружляли до самого ранку, аж поки натрапили на інше село, де нас чекав чоловік із біноклем. Коли ми прийшли, наш генерал сидів перед будинком мера в затінку переплетених виноградних лоз і пив каву.

— Ох, Пенсоне, яка чудова молодість! — гучно виголосив старий своєму начальникові штабу, тільки-но побачивши нас. Підвівсь і пішов до вітру, потім зігнувся, схопившись за поперек. «Генерал сьогодні дуже втомлений, — прошепотів мені ординарець, — він кепсько спав, кажуть, у нього негаразд із сечовим міхуром».

Керсюсон, коли я звертався до нього вночі, відповідав завжди однаково. Казав, що «чорно, як у сраці», а потім таки загинув, його застрелили, коли — як зараз пам'ятаю — ми виїздили з села, яке були переплутали з іншим селом; застрелили французи, гадаючи, що ми німці.

Через кілька днів після загибелі Керсюсона ми, добряче поміркувавши, винайшли спосіб, як не заблукати серед нічної темряви.

Отож нас виганяли за межі табору. Гаразд. Ми не заперечували. Не протестували. «Забирайтеся геть!» — кричав, як звичайно, наш несамовитий горлань.

— Слухаю, пане коменданте!

І ми вп'ятьох, немов ідучи в сад по вишні, вирушали в той бік, звідки стріляли гармати. Місцевість була дуже нерівна. Адже це департамент Мез із горбами та виноградниками, ще не достиглим виноградом і будинками з добре висушеного за три літні місяці дерева, яке спалахувало, мов солома.

На те місце ми натрапили однієї ночі, коли нам стало невтямки, куди їхати. Там, де стріляли гармати, горіло село. Близько ми не підходили, стояли віддалік, дивилися на нього з відстані десяти, може, дванадцяти кілометрів. І кожної наступної ночі на обрії займалися села, то одне, то інше, круг нас утворювалося коло химерних свят цієї країни пожеж, просто перед нами і з кожного боку здіймалися, лижучи хмари, вогненні язики.

Ми бачили, як усе топиться в полум'ї: церкви, клуні, копиці сіна, що спалахували буйним, шаленим вогнем, а потім крокви, що тяглися в ніч, вкривалися вогненним ряботинням і зрештою щезали в сліпучій стихії.

Сільську пожежу видно й за двадцять кілометрів. Картина незабутня. Нікчемний хуторець, якого не помітиш удень, осягаючи поглядом нудні сільські обшири, вночі, беручися полум'ям, вражає і приголомшує так, що раніше й уявити було годі! Здається, немов перед вами собор Богородиці Паризької! Навіть найменше село горить цілісіньку ніч і під кінець починає скидатися на велетенську квітку, згодом на пуп'янок, а потім усе зникає.

Дим здіймається вгору, вже настав ранок.

Нерозсідлані коні, що стоять у полі поряд із нами, мов скам'яніли. Ми всі спимо, розкинувшись у траві, крім одного, кому випало вартувати. Та коли пожеж не одна, а дві, ніч здається привабливішою, тягар легшає, самотности вже нема.

На жаль, сіл вистачило ненадовго… За місяць у цій окрузі їх уже не стало. Ліси також були знищені артилерійським вогнем. Вони простояли всього тиждень. Ліси теж славно горять, шкода, що недовго.

Після цього всі дороги в бік фронту загатили гарматні запряги, їм назустріч, тікаючи від війни, посувалися цивільні. Одне слово, ми вже не мали змоги їздити ні туди, ні сюди, мусили зоставатись на місці.

Утворилася справжня черга за смертю. Навіть генерал уже не міг розташуватися там, де б не було солдатів. Зрештою ми всі, і генерал також, спали просто неба. Ті, хто ще мав бодай трохи бойового духу, стали його втрачати. Саме відтоді почали розстрілювати цілі чоти солдатів, аби піднести дух армії, в наказах щодня називали того чи того жандарма, відзначаючи ревність, із якою він провадив свою малу війну, свою істинну, найсправжнісіньку війну.

За кілька тижнів, одпочивши, ми знову посідлали коней і рушили на північ. Разом з нами туди прийшов холод. Нас увесь час обстрілювали. Проте німців ми здибали лише припадком: то самотнього гусара, то гурт стрільців у жовто-зелених строяхну й веселенькі кольори! Ми ніби шукали їх, але, побачивши, завжди спинялися. Після кожного зіткнення на землі залишалося двоє чи троє вершників, часом наших, часом німецьких. Звільнені коні, несамовито дзеленькаючи стременами, чвалом утікали в поле. Та потім здалеку підступали до нас, німецькі сідла мали незвичні для нас задні луки і пахли свіжою шкірою, мов гаманець, якого дарують на Новий рік. Це до наших коней вони приходили і зразу ж браталися з ними. Які вони щасливі! Адже ми на таке були не годні!

Одного ранку, повернувшись із розвідки, лейтенант Сент-Анжанс при всіх офіцерах заходився вихвалятись: «Я потяв шаблею аж двох!» — Він кричав, ще й показував клинок у жолобочку якого й справді темніла загусла кров.

— Він був неперевершений! Молодець, Сент-Анжанс! Панове, якби ви бачили! Який удар! — притакував капітан Ортолан, бо це сталося в його ескадроні. — Я бачив усе на власні очі, був зовсім близько! Одного він рубонув кінцем шаблі по шиї з правого боку! Раз! Перший падає! А другого вдарив зліва просто в груди! З