Читати книгу - "Подорож на край ночі"

лівого! Проткнув його наскрізь! Панове, то був справжній показовий виступ! Молодець, Сент-Анжанс! Убив двох ворожих пікінерів. За кілометр звідсіля! Вони й досі лежать серед поля. Відвоювались, еге ж, Сент-Анжансе? Який неперевершений подвійний удар! Ти їх забив, мов кроликів!

Лейтенант Сент-Анжанс, чий кінь парував від довгого бігу чвалом, скромно приймав хвалу й вітання товариства. Тепер, коли потвердили його звитягу, він заспокоївся, від'їхав убік і заходивсь охолоджувати коня, пустивши його ступою довкіл зібраного в гурт ескадрону, що жваво обговорював подробиці, немов ішлося про успішне долання перешкод на іподромі.

— Нам треба негайно послати туди ще один загін! Негайно! — не вгамовувався збуджений капітан Ортолан. — Ті два йолопи прийшли сюди здохнути, та за ними, певне, посунуть інші… Слухайте, капрале Бардамю, — звернувся він до мене, — поїдьте туди зі своїми чотирма людьми! Якщо вас обстріляють, спробуйте виявити, де їхні позиції, поверніться й скажіть мені. Це, певне, бранденбуржці!

Ті, хто перебував на дійсній службі, розповідали, ніби вдома, у мирні часи, Ортолан майже нічим не вирізнявся з-поміж решти цивільних. А тепер, на війні, він усе надолужував із гаком. Ніколи не знав утоми. Сміливців не бракувало, але капітан день у день ставав дедалі завзятішим. Ще казали, буцімто він уживає кокаїн. Коли Ортолан, блідий, із колами під очима, збуджено махаючи своїми тоненькими ніжками і ручками, спішувався, то спершу заточувавсь, а потім починав несамовито бігати, шукаючи нової нагоди показати свою звитяжність. Він, певне, був ладен послати нас по вогонь до гарматних жерел супротивника. Ортолан став спільником смерти. Можна було присягнути, що вона уклала з ним контракт.

Перша частина його життя (я розпитав людей) минула на кінських перегонах, і кілька разів на рік він трощив собі ребра. Оскільки при цьому ламалися ще й ноги, Ортолан, власне, ніколи не ходив, м'язи його ніг атрофувались, і він пересувався нервовим вистрибом, мов на дибах. Загорнувшись у широчезний плащ, скулившись під дощем, він скидався на круп бігового коня.

Відзначмо, на початку цієї жахітної війни, тобто ввесь серпень і навіть вересень, траплялись окремі години, іноді й цілі дні, коли приречені відчували полегкість… Можна було бодай трохи потішитись ілюзією спокою і, скажімо, неквапом з'їсти й вимастити хлібом бляшанку консервів, не боячись, що робиш це востаннє. Та з жовтня таких затишних годин уже не стало, град снарядів і куль дедалі густішав. Ось-ось мала розгулятися буря, й те, чого ми намагались не помічати, постане перед самісіньким носом і ми бачитимемо тільки її — нашу власну смерть.

Натомість ніч, якої ми попервах так боялися, ставала, порівнюючи з днем, лагідніша. Зрештою ми почали її чекати, прагнули розчинитися в пітьмі. Вночі нас не так легко застрелити, як удень, і тільки ця різниця мала значення.

До істотного дійти дуже важко, навіть коли воно пов'язане з війною, — завжди заважають якісь химери.

Коти, коли їм загрожує вогонь, зрештою кидаються у воду.

Вночі вряди-годи можна було відшукати чверть години, що дуже скидалась на тепер недосяжну, але таку для нас любу добу миру, часи, коли все було благословенне, по суті, ніщо не віщувало згуби, часи, що повнились учинками та подіями, які стали тепер неймовірно привабливими. Ох, яке то блаженство — мирні часи!..

Але незабаром і ночі стали нещадно мордувати нас. Майже щоразу доводилось напружувати знесилене тіло, додавати собі нових мук, — і лише на те, щоб поїсти, вибрати зайву часинку для сну. Припас на передову приставляв ганебно повільний, надміру важкий обоз, валка абияк поправлених возів, які везли м'ясо, в'язнів, поранених, овес, рис, жандармів і вино, пузаті пляшки весело подзенькували на ритвинах.

В'язні плентали за похідною кухнею та хурою з хлібом; кожен був у наручниках, прикутий до стремені жандарма; їх засудили до різних кар, декого вранці мали розстріляти, та вони журилися тим не більше за решту товариства. Посідавши обабіч дороги під час привалу, вони теж їли свою пайку тунця, що потім довго лежить грудкою у шлунку (часу на травлення в них не було), жували свою останню скибку хліба. З ними був і припнутий до них цивільний чоловік, про якого казали, ніби то шпигун, хоча він сам не мав про те й гадки. Тим паче — ми.

Наші тортури тепер відбувались уночі; навпомацки, зігнувшись під мішком, набагато важчим за тебе, вирячуючись під ноги, ми ходили вибоїстими сільськими вулицями; нас лаяли, нам погрожували, ми, шпортаючись, дибали від клуні до клуні, знаючи, що скрізь буде те саме — нові погрози та лайка; всюди багнюка і страх, а нас катують і дурять орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо.

Коли ми падали на землю між двома купами гною, аби перепочити, офіцерня лайкою й копняками піднімала нас і знову гнала розвантажувати вози.

Продукти немов розтікалися селом. Солдати, нав'ючені мішками сала, картоплі, вівса, цукру, навмання розносили все це й скидали підрозділам. В обозі було все, крім свободи.

Знесилівши, ми засинали біля возів, і тоді над нами з'являвся з ліхтарем каптенармус, мавпій із подвійним підборіддям; хоч би там що, потрібно напувати коней. Коні хочуть пити! А я бачив, як четверо наших вояків спали просто в калюжі, по шию у воді.

Напоївши коней, треба було знову шукати село та вулицю, де нібито розташувався наш підрозділ. Коли ж не знаходили, то вже й цього разу лягали під найближчим муром, аби поспати бодай годинку, якщо вона ще була. Коли тобі судилося загинути, не слід ставати вередливим, треба вдавати, ніби життя триває; така брехня дається найважче.

Вози тим часом вертали назад. Обоз рушав, жахаючись світанку, риплячи всіма своїми кривими колесами, від'їздив разом із моїм побажанням, щоб його цього самого дня перейняли, розметали вибухами й спалили, — такі сцени часто зображують на воєнних гравюрах: обоз розграбовано, щезають візники й горили-жандарми, зникає збруя, сторожа з солдатів запасу разом із їхніми ліхтарями та тяжкою працею, зникає сочевиця й борошно, з якого вже ніколи нічого не спечуть, — обозу відтак немає. Байдуже, помирати з утоми чи, може, від чогось іншого; найтяжча смерть тоді, коли носиш мішки, щоб заповнити ними ніч.

Того дня, коли в цих паскуд не лишиться жодного колеса, думав я, нас принаймні ніхто не чіпатиме, а коли нам дадуть спокій бодай на однісіньку ніч, можна буде нарешті виспатись, відпочити і душею, й тілом.

Постачання — це додаткове жахіття, маленька в'їдлива почвара, що видерлась на плечі великої почвари — війни. Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч. Приречені так або так