Читати книгу - "Світло в серпні"

у Мемфісі. А згодом його вигнали з парафії, відлучили від церкви, і найгіркішим з усього, що довелося зазнати в житті, — навіть гіркішим за важку втрату й ганьбу, — став лист, у якому він повідомив керівників установи, що відтепер зможе надсилати лише половину колишньої суми.

Отож і далі переказував половину своїх прибутків, хоч і всіх їх разом заледве вистачало б на прожиття. «На щастя, щось я та й умію», — казав він у ті часи. Звідти й взялася ця вивіска, яку він самотужки ретельно склепав із дощок і на якій написав, винахідливо домішавши до фарби товчене скло, щоб уночі у світлі вуличного ліхтаря по-різдвяному іскрилися букви:

ПРЕП. ҐЕЙЛ ГАЙТАВЕР, Д. Б.

УРОКИ МАЛЮВАННЯ

НАМАЛЬОВАНІ ВРУЧНУ РІЗДВЯНІ ТА ІНШІ СВЯТОЧНІ ЛИСТІВКИ

ПРОЯВЛЕННЯ СВІТЛИН

Та відтоді минули роки, учнів він не мав, різдвяних листівок і фотопластинок було мало, з полинялих літер обсипалася фарба та товчене скло. Однак і досі можна було розібрати написане. Втім, як і сам Гайтавер, мало хто з городян потребував це читати. Хіба що час від часу нянька-негритянка разом зі своїми білошкірими вихованцями спинялася тут і вичитувала вголос — знічев’я й тупо, як ото всі ледачі й малописьменні люди, або ж якийсь приїжджий, випадково зайшовши на цю тиху, глуху, немощену, рідко їжджену вуличку, затримувався, читав вивіску, дивився на маленький бурий, майже схований від ока будиночок і проминав його. Траплялося, що прибулець згадував цю вивіску в розмові з якимсь знайомим із міста. «Так-так, — відказував той, — Гайтавер. Живе самотою. Приїхав сюди пасторувати у пресвітеріанській церкві, а жінка йому зледащіла. Раз у раз уривалася до Мемфіса й незле там розважалася. Було воно років двадцять п’ять тому, як він тільки приїхав. Дехто стверджував, що пасторові про це відомо. Мовляв, не може чи не хоче задовольняти жінку й знає, що вона виробляє. І якось у суботу вночі її вбили в Мемфісі — чи то в борделі, чи то ще десь. У газетах багато про це було. Він мусив покинути церкву, але чомусь не захотів виїхати з Джефферсона. Пастора пробували присилувати, для добрá як його самого, так і міста й церкви. Церкві, як сам розумієш, таке тільки шкодить. Приїжджають сюди різні люди, чують про ось це неподобство, а він не хоче з міста забратися. Навіть і гадки не має. І відтоді живе сам-один на вулиці, що колись була центральною. Принаймні вона тепер не головна. То й гаразд. Нікому він не заважає, і, гадаю, майже всі забули про нього. Сам порається на господарстві. Навряд чи хтось навідався до його оселі за ті двадцять п’ять років. Ми не знаємо, чому він тут залишився. Щовечора, коли сутеніє чи вже темно, йдучи мимо, побачиш його, як сидить край вікна. Просто сидить собі. А в інший час його взагалі не видно, хіба коли в садку порається».

Сім років тому Байрон, уперше потрапивши в Джефферсон і побачивши цю невелику вивіску з написом «Преп. Ґейл Гайтавер, д. б. Уроки малювання. Намальовані вручну різдвяні та інші святочні листівки. Проявлення світлин», зацікавився, що означає д. б., й запитав у людей. Йому відповіли: це не що інше, як Дурноверхий Безбожник. У Джефферсоні при прізвищі Гайтавера це означає не доктор богослов’я, а Дурноверхий Безбожник. Ось так сказали. І про те, що він одразу ж після навчання в семінарії приперся до Джефферсона, відмовившись від інших парафій. І про те, як скористався всіма своїми зв’язками, аби тільки дістати скерування до цього міста. І як, приїхавши з молодою дружиною, зійшов із потяга вже збудженим і став казати-розказувати старим чоловікам та жінкам — стовпам церкви, що він вибрав Джефферсон одразу ж, ще коли тільки вирішив стати священиком; раденький, торочив їм про те, як писав листи, завдавав мороки начальству, використовував усі свої зв’язки, щоб потрапити конче сюди. Звичайні городяни вчували в цій балачці радість баришувальника кіньми після вигідної оборудки. Мабуть, і старійшини церкви теж мали таке враження. Слухали з холодком, здивуванням і недовірою, бо здавалося, що він прагне одного — жити в цьому місті, а не служити в церкві перед її парафіянами. Неначе пасторові байдуже до людей, живих людей, і до того, хочуть вони його чи не хочуть. Молодий був, отож літні чоловіки і жінки спробували остудити цю запальну радість мовою про важливі церковні справи, про обов’язки церкви та його власні. Байронові багато чого розповіли, та все одно й за півроку молодий священик був такий самий збуджений; знай заводив мову про Громадянську війну, про свого вбитого діда-кавалериста, про підпалені в Джефферсоні склади генерала Ґранта й доходив до цілковитого безглуздя. Байронові сказали, що те саме пастор виголошував і з амвона, і за катедрою гарячкував, трактуючи проповідь як сон. Не як кошмар. Це щось таке, що лине прудкіше від слів Святого Письма, це смерч, який не потребує навіть торкнутися до ґрунту дійсності. І старим людям таке теж не подобалося.

«Здається, він навіть на амвоні не міг розплутати, відділити релігійні справи від цієї радої скакати учвал кавалерії, від цього діда, збитого кулею з коня на скаку. Та й, напевно, у мирському житті, вдома теж не міг. Мабуть, і не пробував, — думав Байрон. — І чого тільки чоловіки не виробляють своїм жінкам… Ось чому ті мусять бути сильні, ось чому аж ніяк не винні за те, що виробляють із чоловіками, задля них і через них. Адже сам Господь Бог знає, яка це непроста штука — бути чиєюсь дружиною».

Байронові описали пасторову дружину як невеличку тиху дівчину. Місто від самого початку вважало, що в ній нема нічого, що свідчило б на її користь. Однак у місті казали: якби Гайтавер був надійнішим, яким і належить бути священику, а не таким, що народився тридцять років після дня, коли підстрілили його діда на скаку, і жив цим днем усе своє життя, — то й з нею було б усе гаразд. Але він був не такий, і сусіди, часто чуючи, як жінка плаче в пастораті пополудні чи пізно вночі, тямили, що чоловік не знає, чим зарадити лихові, бо не збагне, в чому ж це лихо. Бувало, не приходила до церкви, де він відправляв службу, навіть у неділю, а люди видивлялися на пастора й дивувалися: чи помічає, що тут нема його дружини, чи усвідомлює хоча б, що має її, он той, котрий на амвоні вимахує руками, проповідує належну догму й приплутує до неї