Читати книгу - "Мертвим не болить"

з надією поглядаючи на офіцера.

Я так само вглядаюся в нього — це дужий, підперезаний поверх шинелі чоловік, на плечах широкі, з двома просвітами погони. Інших знаків не видно, але він у вушанці: майор або підполковник.

— Де ви бачили танки? — спокійно звертається він до мене.

— У степу, товаришу підполковник.— Про всякий випадок я обираю більше з можливого, за це не ображаються.— Кілометрів за три звідси. Штук з дванадцять стоять стволами сюди.

— Ви думаєте, це німецькі?

— Німецькі,— кажу я. — Нас обстріляли. Командира роти забили. Ми ось ледве втекли з полоненим.

Підполковник мовчки оглядає мене, потім німця, який стоїть біля підводи і тремтить від холоду.

— Так. Добре. Можете їхати,— подумавши, каже командир.

Біля нього мовчки чекає другий, у тілогрійці,— мабуть, шофер чи ординарець. Мало що розуміючи з того дозволу, я питаю:

— А куди полоненого здати?

— Полоненого в Іванівку. Згідно з розпорядженням командуючого, збірний пункт для полонених в Іванівці.

— Та тут всі поранені,— каже Катя.— Візьміть ви німця.

— Ні, відправляйте в Іванівку,— спокійно, з непохитною твердістю каже командир.— І, до речі, повідомте там про танки. Скажете, підполковник Стах послав,— несподівано наказує він.

Ось тобі й маєш! Ми — їм, а вони — нам. Домовилися! Отримали наказ! Підполковник з тим, що в тілогрійці, відходять з дороги під стіну хати і закурюють. Ми стоїмо на місці і розгублено поглядаємо на них. Чути, як той, другий, притишено пропонує начальникові:

— Напевно, треба вшиватися... Хай йому чорт з тими танками...

Я не чую, що відповідає підполковник. Вони швидко зникають у дворі, і тоді я лаюся. Щось у мені надривається. Витримка моя на тому скінчилася, я готовий обурюватися, кричати — що ж це робиться?

У возі стогнуть поранені, Катя також розізлилася:

— Тиловики прокляті! Концентратів об'їлися — не проб'єш! Хоч на гвалт кричи!

— Поганяй! — кричу я до їздового.— Поганяй!

Їздовий знов поганяє. Мене охоплює нетерпіння — чорт з ними, поїдемо в Іванівку! Тільки де вона, та Іванівка? Як її знайти вночі і скільки на це потрібно часу! А тут ще два бідолахи на підводі!.. І німець, що підтюпцем поспішає ззаду. І моя мокра від крові нога, яка вже зайшлася від рани й морозу та німо болить...

На завороті вулиці ми трохи не збиваємо з ніг кількох бійців. Рятуючись від коней, вони, лаючись, вискочили на призьбу хатини. Хтось притискається до тину, і по ладній цигейковій шапці на голові, а найбільше по сумці при боці я пізнаю в ньому командира. У мене спалахує надія. Я хочу спинити підводу, але вона спиняється сама — це він люто хапає за вудила коней і повертає підводу впоперек вулиці.

— Стій!

Голос його злий, владно-нетерплячий, здається, зовсім недоречна така зустріч. Але тепер це мене мало засмучує: яка там делікатність, коли в тилу прорвалися танки! Я хочу кричати йому про них, та він випереджає мене:

— Хто такі? Чия підвода?

— Та поранені! Не бачите хіба? З батальйону Шароніна,— відповідає Катя.

— Товаришу командир,— кажу я.— Треба якось передати в штаб, у розвідвідділ... Комдиву. У степу недалеко танки. Німецька засада.

Командир усе це затято вислуховує, підходить до підводи, заглядає в неї і, ніби не чуючи моїх слів, тоном, який не терпить ніяких заперечень, наказує:

— Злізти всім!

— Та ви що? — підводиться на передку Катя. — Ви що, тут важкопоранені!..

— Санінструктор, так? До мене! Ви, поранений, так само! — не зважаючи ні на що, наказує він.

Звідкись біля нього з’являється автоматник, тепер їх уже двоє. Командир стоїть за два кроки від мене, грізний і невблаганний, наче генерал. Я дивлюся на нього, на його плечі, намагаюся визначити звання, але там нічого не побачиш. Угорі сяє місяць, і мені не видно його обличчя, затіненого шапкою. Але я вгадую, що обличчя це не обіцяє нічого доброго.

— Повторюю: санінструктор, ви, з перев'язаною головою, їздовий і ви,— киває він у бік німця,— ходімо зі мною.

Нічого не зробиш. Катя першою зіскакує з передка, неохоче кидає своє місце їздовий. Тримаючися за ребристий бік підводи, злізаю я. Командир ступає наперед:

— У приміщення!

Я думаю, що це безглуздя. Куди він нас веде і що ми йому зробили! І я хочу пояснити:

— Ви розумієте: танки. Ми поспішаємо повідомити. Через годину вони можуть бути тут.

Командир озирнувся:

— І прошу помовчати. Поки вас не питають...

— Ну, ідем, подумаєш! — зі злостивою рішучістю каже Катя і йде у двір. За нею ступає їздовий, потім німець. Я, тримаючися за тин, на одній нозі стрибками посуваюся слідом. Біля підводи залишається при двох поранених автоматник.

Командир веде всіх через подвір'я, потім у темні сіни і відчиняє двері в хату. На одвірку тьмяно горить каганець, вікна завішено якимсь лахміттям. Декілька малих перелякано кидаються на піч, і незабаром з-за комина з'являються їхні боязкі і цікаві до всього оченята.

— Прошу документи! — каже начальник, підходячи до каганця. Я вглядаюся в його плечі — ось тобі й маєш! Лише капітан, а поставив себе наче генерал — не менше... Стільки затятої удаваної суворості!

— Будь ласка! —з готовністю, але і з прихованим викликом каже Катя і сягає рукою в пазуху.

Стримуючи гнів, я намацую під шинеллю нагрудну кишеню і дістаю своє посвідчення. Їздовий наш, чоловік вже старшого віку, із селянським обличчям, не поспішаючи, розперізується і довго порпається, поки знаходить у нетрях своєї одяганки старанно загорнуту в папір червоноармійську книжку. Хвилину капітан мовчки вивчає наші документи. На його чорному обличчі суцільна строгість службіста. Урешті він підводить голову, оглядає нас пильним, прискіпливим поглядом і спиняється на четвертому — німці.

— А ви що?

— Це німець,— кажу я. — Ми його на збірний пункт ведемо. У Іванівку

Я думаю, що зараз він причепиться до мене і до полоненого, документів на якого я не маю ніяких, а його залишилися в батальйоні. Мабуть, у цьому я винуватий. Однак хто ж думав, що моє конвоїрство обернеться таким чином! Але капітан здається, не має наміру далі чіплятися до полоненого і складає разом наші папери.

— Де ви бачили танки? — питає він у мене, похмуро стоячи під самим каганцем. Руки він виразним жестом засовує в кишені шинелі.

— У кукурудзі, за три кілометри звідси

— Кому ви про це доповіли?