Читати книгу - "Мертвим не болить"

class="p1">— Так, тут доповіси!.. — запально випереджує мене Катя — Тут у вас усі немов мішком з-за рогу прибиті.

Вона так вільно і незалежно тримається перед цим формалістом-капітаном, ніби він зовсім не начальник Я, на жаль, так не можу і тихо стою, притулившись до лави та підібгавши свою прострелену ногу.

— Двом чоловікам доповідали, — кажу я. — Капітану з ДОПа і одному підполковнику.

— Так ось, закарбуйте собі на носі,—категорично наказує він, — більше щоб ні слова! Зрозуміло? А то паніку мені розвели! Як у сорок першому Я вам покажу танки! закінчує він геть недоречною погрозою.

— При чому тут паніка? — сварливо каже Катя.—Ми доповідаємо Що ми, на всю вулицю галас здіймали, чи що? Та у вас хоч і криком кричи — нікого не пройме..

Капітан вислуховує її слова і залишає їх поза увагою Звертається до мене одного:

— Ви зрозуміли, молодший лейтенант? А тепер геть звідси! — сердито наказує він і трохи спокійніше додає — У третій від церкви хаті збір поранених.

Він віддає наші книжечки і опускає руки по швах

— А полоненого? — питаюся я. — Візьміть у нас полоненого У мене ось нога...

— Я не конвоїр! — відповідає капітан. Я розгублено стою, починаючи розуміти, що від нього більше нічого не доб'єшся

Помовчавши, ми нерішуче повертаємося до порога і через темні сіни, тримаючись за холодні стіни, вибираємося надвір. Морозний сніг порипує під ногами.

— Ну й чорт його забирай! Їдьмо! Про тих треба думати. А то загнуться, чого доброго, каже Катя і прямує до підводи.

9

Що робити далі — хто його знає. Мабуть, треба найперш пригасити свою гарячковість, остудити своє нутро, заспокоїтися чи змиритися з тим, що відбулося. Знову ж якоїсь уваги потребує моя зовсім заклякла нога, стогнуть на возі поранені, волочиться цей полонений. Та й що я можу зробити в такому стані — чи не вистачить уже доповідати, чи не надмірна ця моя схвильованість, стривоженість? Ще справді визнають за панікера та арештують. Невже ж оті командири, з якими я зустрічався, не зроблять нічого? Тут же повинен бути якийсь зв'язок, повідомлять, кому треба, вживуть якихось заходів проти отих танків. Не може того бути, щоб така ситуація нікого не занепокоїла. А може, командування вже знає про все це? Мо так і було передбачено планом операції? Тоді даремно я так хвилююся, розпинаюся, кричу, наче справді який панікер. Тоді, мабуть треба перш за все перев'язатися як слід, та обігрітися, та збути кудись цього німця. Тільки куди його подінеш?

Хата, де розмістилася санчастина, зустрічає нас привітно вогником у двох вікнах (третє, вибите, затулене оберемком соломи) і — піснею. Хтось на все своє захрипле горло натужно кричить під не дуже зграйний басовитий гул кількох струн гітари:

Шаланды, полные кефали,

В Одессу Костя привозил,

И все биндюжники вставали,

Когда в пивную он входил.

Позначки або прапорця на хаті немає ніякого. По подвір'ю також ніяк не визначиш, що тут санітарна частина. Але, як казав капітан, це третя хата від церкви, що віддалік скромно Сіріє білими стінами, і Катя спиняє коней. Їздовий зіскакує на сніг, злазить з передка Катя. Я також перевалююся з підводи, киваю німцю: «Ком!» — і на одній нозі стрибаю до відчинених у сіни дверей. Полонений боязко йде обіч. Катя намацує в сінях клямку.

Пісня відразу обривається. У кутку на припічку лихоманково мерехтять вогники двох «катюш». Угорі клубочиться шар диму, а по закутках — не підвладна гасникам темрява. Різкий запах свіжих бинтів, крові і прокислий дух шинелей б'ють у ніс, це впевнює, що хатою ми не помилилися.

— Братва, «рама»! В укриття! — після секундної паузи з фальшивою тривогою викрикує чийсь голос.

Слідом за Катею я пропускаю німця і перескакую через поріг. Першим в очі впадає, певно, той самий гітарист. Витягнувши на ліжку біля порога обмотану бинтами ногу, він завмирає з гітарою в руках і, блиснувши задерикуватими очима, упирається поглядом у Катю. У кутку на соломі сидять ще поранені. Хтось трохи не до пояса сповитий бинтами — і груди, й голова, і лице, — видно, обгорів.

— Дурний! — кидає Катя гітаристові. — Чого галакаєш? Так, встати! Хто старший?

Гітарист, не випускаючи гітари з рук і не зрушивши з місця поранену ногу, всім тілом повертається до Каті. Під накинутою на плечі курткою десантника тихенько бряжчать медалі. На столі завмирає велика зламана тінь.

— Відставити! Уже навставалися! Тепер усе! Крапка! Амба!

— Хто старший, питаюся?

— Старший? Був, та вийшов. До начальника. Хоч — буду я?

— Обійдемося без такого. Давай, злазь! — Катя безцеремонно сіпає його за рукав. Куртка сповзла — на погонах сержантські нашивки. — Тут важких покладемо. Де санітари?

— Стоп, руда! Не чіпай! Я контужений! — з блазнівським виглядом на потіху іншим кричить гітарист і, змінивши тон, щосили б'є по струнах. — Санітари! Гей, санітари!

Звідкись з-за перегородки, відхиливши ряденце, виходять двоє в непідперезаних шинелях. Один високий і худий, другий низенький — обидва старшого віку, спокійні, видно, нещодавно мобілізовані дядьки.

— Важких занести! Та живо! Давай ноші!

— Занести! — уже відчуваючи себе начальством, наказує гітарист і тицяє в санітарів пальцем.— Ти і ти. Оцей їхній допоможе, — показує він на полоненого і раптом збентежено моргає очима. — Ого, Гансик! Братва, Гансик! їй-богу! Айн, цвай — бітерфляй... Ком!

З кутків усі повертають голови до порога. Сповитий бинтами неприродно випростується, скидає з себе ногами кожушок і викидає наперед руки, так само замотані по лікті бинтами.

— Німець? Зараз же цокнути! Цокнути к чортовій матері! — з надривом викрикує він. Другий, що лежить поруч, щось приказуючи, накриває його кожушком. Сержант швиденько зіскакує з ліжка і, несучи поперед себе пряму й товсту, як колода, ногу, підступає до німця.

Я попереджаю:

— Ану, спокійно! Це полонений.

— Ну, конешно, спокійно. Нащо поспішати. Устигнемо!— з недоброю кривою усмішкою каже сержант і з нарочитою поважністю бере німця за кінці відкладного коміра.— Він же добрий. Він же сознательний. Гітлер капут? — швиденько питається він.

— Гітлер капут,— не дуже впевнено, але з готовністю погоджується німець. Губи його, однак, злегка тремтять. Сержант, вишкіряючись, повертається до інших:

— Ось бачите! Він добрий. Знайшов учора нашу листівку, що перед наступом розкидали, прочитав і перевиховався. Люблю перевихованих гансиків. Трофейчики, конешно,