Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

кількома іншими хлопцями вийшли на подвір'я. Повернувшись після дзвінка до класу, всі вони страшенно глупо шкірилися.

Минав урок за уроком, а Флоріан не подавав найдрібнішого знаку, не кинув на Маргариту найменшого погляду. А після школи він вийшов із класу, балакаючи з Александером Гюберлем. І навіть не озирнувся на Маргариту. Маргарита сумно почимчикувала додому зі Сабіною. Перед Маргаритиним будинком Сабіна, хихочучи, запитала:

– Це правда?

– Що правда?

– Уші Коль сказала мені, що їй сказала Уші Маєр, що їй сказав Отті Горнек, що йому сказав Флоріан, що він учора тебе поцілував. І помацав за груди.

Маргарита зблідла. Білим як крейда стало її обличчя. На очі їй навернулися сльози.

– Та нема чого плакати, – спробувала заспокоїти її Сабіна. Але Маргарита не могла стримати сліз.

– Відчепіться від мене всі! – закричала вона і побігла додому. Сліз ставало все більше. Не бачачи нічого перед собою, біля

брами вона наскочила на пана Свободу й ударилася головою в його груди.

– Ой, хто ж тут так плаче? – здивувався пан Свобода. -Навіщо ж плакати? Ну, годі вже, годі, до весілля все мине! -сказав пан Свобода і спрезентував Маргариті паперову хусточку. Маргарита висякалась і витерла сльози.

– Отримала «незадовільно»? – запитав пан Свобода. Дівчина похитала головою і пішла додому.

Гансик і Меді вже сиділи за столом і наминали понеділкові макарони з шинкою.

– Маргарито, в тебе нежить чи ти плакала? – занепокоїлася мама.

Маргарита мовчки поколупалась у макаронах. Вона зачекала, поки Гансик і Меді поїли й пішли в дитячу, а тоді знову розплакалась і розповіла мамі все. Мама була обурена. Подерта блузка її не хвилювала. «Це все одно була якась хлпмида», -сказала вона. Проте висловила інші зауваги.

– Скажи, а чому тобі, властиво, сподобався цей огидний козел? Ти впевнена, що не помиляєшся щодо нього?

Маргарита пообіцяла мамі ще раз добре про це поміркувати.

– Зроби це, моя люба, – порадила мама. – А я мушу піти до магазину, щоби завтра в нас було що їсти.

Тільки після того, як мама вже пішла, Маргариті спало на гадку, що сьогодні мама вперше була у радника. «Треба було її запитати, як воно там, – подумала Маргарита. – Але коли тебе переповнює власний біль, забуваєш про ближнього!»

Розділ 5,

який читач, якщо його цікавлять самі лише напружені кульмінації, спокійно може пропустити, оскільки тут змальовано тільки послідовний розвиток подій і загрозливе

загострення ситуації

Маргарита і справді «заглибилась у себе» й почала обмірковувати своє ставлення до Флоріана Кальба, намагаючись зрозуміти, чи йдеться тут про «справжню» любов, чи про «помилкову». Вона вже майже дійшла висновку, що в її почуття закралася прикра помилка, аж тут раптом задзвонив телефон, і Гансик, який узяв слухавку, гукнув:

– Маргарито! З тобою хоче говорити твій однокласник!

– Хто? – спитала Маргарита.

– Якийсь Кальб, – сказав Гансик і передав слухавку Марга-риті. Дівчина притисла п до вуха, рішуче налаштована сказати, щоби Флоріан залишив її у спокої і що він для неї вже не існує. «Він не встигне нічого пробелькотіти у відповідь, – подумала Маргарита, – а я вже покладу слухавку! Я йому покажу, цьому псиськові собачому!»

Та, на жаль, Флоріан почав говорити перший. Маргарита не встигла набрати повітря, щоби висловити всю свою зневагу, як Флоріан уже повідомляв, що стоїть у телефонній будці перед Мар-гаритиним будинком, що в нього немає вже монет, і тому він не може довше говорити і чекає, щоби Маргарита негайно спустилася до нього. У телефоні щось клацнуло, і залунали короткі гудки. Флоріан поклав слухавку. Або в нього закінчилися монети.

Маргарита побігла у спальню до вікна. Звідти було видно телефонну будку. Флоріан Кальб прихилився до дверцят і вдивлявся у ворота. Дівчина була змушена визнати, що виглядав він надзвичайно привабливо: високий і стрункий, білявий і засмаглий. Якийсь такий відчайдушний, якийсь загадковий, якийсь не такий, як усі. Наче юний ковбой із реклами «Мальборо». Або «Кемелу».

Гансик теж причвалав до спальні.

– Внизу щось діється? – спитав він.

– Нічого там не діється, – буркнула Маргарита, але Гансик хотів пересвідчитись у цьому сам. Він відсунув завісу і притулився до підвіконня. Крім дахів машин, капелюхів перехожих, одного дитячого візочка і старого чоловіка на велосипеді, Гансик нічого не побачив і хотів уже відійти, аж тут помітив біля телефонної будки Флоріана Кальба.

– Біля телефону стоїть твій однокласник, – сказав Гансик. Маргарита кивнула:

– Так, він чекає на мене.

– Не може бути! – затято вигукнув Гансик. – Якщо він чекає на тебе, я з'їм свого капелюха!

Маргарита шморгнула носом і почала жувати пасмо волосся. ~ Закладімося, що на мене? – запропонувала вона. – Хочеш, на десятку?

– Закладімося! – погодився Гансик.

Маргарита вибігла до передпокою, вскочила в черевики, накинула плащ і поправила перед дзеркалом гривку. Вона вже хотіла виходити, але Гансик її спинив:

– А як я буду знати, що ти не брешеш?

– Стань біля вікна, – порадила Маргарита, – і побачиш, що я до нього підійду й поговорю з ним.

– Подумаєш! Це ще нічого не означає! – заперечив Гансик, хвилюючись за свою десятку. – Підійти до однокласника, сказати «привіт» і перекинутися з ним кількома словами – це кожен може. «Привіт! Що ти тут робиш? Ти вже зробив домашні завдання?» – і таке інше – це ще не доказ.

На думку Гансика, якщо цей хлопець справді чекає на Маргариту і призначив їй побачення, то, привітавшись, Маргарита має прогулюватись із ним по вулиці. За руку, або з рукою на стегні, або з рукою на плечі!

– Інакше, – сказав Гансик, – я свою десятку не віддам!

– Він же щойно телефонував, – сказала Маргарита. – Ти ж сам підійшов до телефону. Хіба це не доказ?

– Неправда! То був хтось інший! Той біля будки – ніякий не Кальб! – наполягав Гансик і, шкірячись, постукав себе пальцем по чолі. – І чого би то людина, котра стоїть просто перед нашим будинком, стала телефонувати з будки?! Дурним треба бути! Телефоном користуються на великій відстані. А він би собі піднявся і подзвонив у двері. Шилінг можна зекономити, та й натиснути на дзвінок – швидше, ніж набирати номер!

– Ідіот, – пробурмотіла Маргарита і вибігла з квартири. Ну, зараз вона покаже Гансикові!

Яке нечуване нахабство! Він що – думає, що вона якась остання мимра, котрій нормальний хлопець уже й побачення не може призначити! «І Флоріанові, – подумала Маргарита, – от йому я вже точно покажу! Я йому скажу в