Читати книгу - "На запах м’яса"

свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

— Ви до мене? — почув Майчин голос.

На ґанок вийшла — без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

— Ти теє… не захворіла часом?

— Смішне питання, — скривилася глузливо. Ох, чудна!

— Що смішного? Думав — підмерзла, застудилася…

— То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

— Діло в мене до тебе. Серйозне, — знітився Реп’ях. Потилицю почухав. — Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

— І що?

— А їй сорок років аж після Великодня.

— А я до чого?

— Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

— Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, — нахвалював себе подумки. — Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

— А купити їй що хочете? — спитала Майка.

— Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

— А ти як тут? Не пошкодувала?‥

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності — на Лупиному хуторі, та передумала.

— Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, — відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» — вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

— Стійте, дядьку! — Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

— Де ти ті дзвінки по селах бачила? — пробурмотів роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.

— Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, — мовила байдуже.

— Яка ще адреса? — здивувався Петро. — За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами — третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… — пояснив. — А дзвінка немає! Вибачай! — додав в’їдливо, подався з двору.

І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав — крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!

На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села — проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять — квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять — що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…

Плюнув під ноги — усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.

— Давай уже… Підмогну.

— Та й сама в силі.

— Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручніше — лясь по дровиняці.

— І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.

— Та й ваших у містах не бракує, — Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою — втомилася, хай Бог милує.

— Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.

— Та й ваші в містах чужі.

— А шо до дурного звикати? Заробили — й додому, — Реп’ях їй.

— Аби на селі була робота, я б з радістю.

— Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?

— Нема в мене манікюру, — так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?

— Ти теє… Чому тут живеш? — спитав сумирно.

— З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.

Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:

— А сім’я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся.

— З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.

— Навчається? У Сумах чи в Чернігові?

— …У Чернігові. — З лави підвелася. — Ти зачекай, Петре… — мовила лагідно. — Віддячити тобі хочу.

Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда — схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…

— Оце тобі. На радість. — Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. — Дякую, що допоміг.

— А ти тільки гукни… — Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?

— Ні, Петре… Не ходи, — Уляна читає його думки. — Нащо людям на язики брехню класти?

— Ну… Тобі видніше, — геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…

Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома — гаряча-розчервоніла після ванни — ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.

— Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, — ляпнув ні сіло ні