Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

тупіємо біля телевізора, біля газети, біля комп’ютера. Раніше пролетар тупів через відсутність інформації, сьогодні - через її надмірність. І не дивно, що в мережі з’являються секретні комплекси вправ з розвитку думок голови. Як наприклад такий:

Секретний комплекс спеціальних вправ для зміцнення думок голови. Виконувати натщесерце тричі на день вдома чи на роботі.

1. Множення - вправа для розвитку сили інтелекту.

Сядьте рівно, ноги на ширині табуретки, голова на ширині вух, думки вище пояса. Починаємо множити на рахунок “раз-два”. Раз-два - два. Три-чотири - дванадцять. П’ять-шість - тридцять. Працюємо, працюємо не зупиняємось. Дихаємо рівно. Сім-вісім - п’ятдесят чотири. Дев’ять-десять - дев’яносто. Вправу продовжувати до появи задишки, помилки або безкінечності. Вправа склад-на, кому важко - можна спиратися однією рукою на калькулятор.

2. Коливання - вправа для розвитку сили волі та рішучості.

Сядьте зручно, погляд світлий, думки не напружені. Для вправи візьміть дилему (що воно таке і де взяти?). Годиться будь-яка філософська чи побутова дилема, наприклад, “чи купити юзані гірські лижви?”. Стаємо у вихідну невизначену позицію і починаємо вольові коливання: купити - не купити; треба - не треба, - не зупиняємося! - хочу - немає грошей; подобаються - не вмію кататися; гарно виглядають - немає куди ставити. Коливаємося тільки думками, уникаємо рухів головою та корпусом, вони можуть налякати колег! Активніше, не спати! А класно на гірці, сніг - а літо надворі; а друзі вже купили - а всі ноги собі поламали. Закінчуємо вправу у вихідній невизначеній позиції, аби продовжити наступного разу з того ж місця.

Примітка для не дуже поки що розумних:

Попервах після вправ може боліти голова - це нормально, значить, іде нарощування думок.

Смішно? Тільки на перший погляд. Але ж треба і справді щось робити, аби повернути собі та своїм дітям гордовите ім’я “гомо сапієнс”.

Особисто нам, звичайно, гріх скаржитися, бо за основним родом діяльності ми - письменники. Робота насправді творча. Іноді ходимо “в народ” - стаємо на виставках, або й просто на вулиці, підписуємо книжки та розмовляємо з читачами. Комусь подобається наша творчість, хтось підходить суто з зоологічного інтересу, побачивши однакових дядьків. Але нерідко доводиться бути учасником приблизно такого діалогу:

- О, я цих хлопців знаю, читав їхні статті.

- То візьміть нашу книжку, - пропонуємо.

- А це про що? - недовірливо.

- Художня.

- Е-е! Якби публіцистика, взяв би. Пишете ви класно. А художня…

Ми і досі пробуємо переконувати подібних клієнтів, намагаємося всунути їм хоч би найтоншу худож-ню книжку, бо такі розмови насправді не є дуже приємними - адже в першу чергу ми все-таки вважаємо себе письменниками, а не публіцистами. Тішить, звичай-но, що хоч якась частина нашої творчості подобається людям, однак звідки апріорне неприйняття художнього тексту? Він не достатньо серйозний? Так і публіцисти-ка наша теж весела. А останній наш роман - взагалі зветься хулігансько-філософським, бо торкається дуже серйозної проблематики з дуже специфічного ку-та зору.

І раптом осяяння - публіцистика не потребує додаткової уяви від читача! Там усе просто - одна-дві думки, ретельно розжовані, аргументовані, з ними можна погодитися, посперечатися і як максимум - переповісти. А в романі? Герої, образи, сюжет, емоції, кілька шарів - поки розберешся!

Читати художню прозу - велика робота. І не стільки для розуму, скільки для душі. Ви не помічали, що екранізації книжок завжди розчаровують? Пам’ятаємо, як у дитинстві ми плювалися від “Вершника без голови”. А чому? Тому, що героїв уявляли зовсім інакше і головні сюжетні повороти - теж. А тепер наші діти плюються від “Гаррі Поттера”, і не тому, що це поганий фільм, а тому, що він не відповідає образу, який виник у їхніх головах після прочитання. Процеси повторюються у різних поколінь, а значить, вони є об’єктивними.

Подумавши над цим гарненько, ми навіть дійшли крамольного висновку - книжка сама по собі не є твором мистецтва. Поки вона лежить на полиці або у стародавній бібліотеці глибоко в землі, вона залишається просто “стосиком задрукованого паперу” (хай пробачать автори українського “Закону про видавничу діяльність” за це запозичення з їхнього геніального тексту). Але потрапивши до рук читача, навіть точніше - до його голови, текст розкривається і перетворюється на мистецький твір. Написаний, але не прочитаний текст не є мистецьким явищем. Якщо ми не можемо розшифрувати давньокитайських ієрогліфів, то не відрізнимо кулінарних рецептів від Книги Змін.

Ну, а прочитана книжка - чудовий тренажер розуму і емоцій. Не дарма кажуть, що над добрим оповіданням смієшся і плачеш. Відомий цілитель Мірзакарім Норбеков включив тренування емоцій до щоденного комплексу вправ із оздоровлення. Щоранку він велить своїм учням уявити щось дуже сумне, потім веселе, потім ліричне, потім… і так по всій гамі. Норбеков твердить, що без здорової емоційної системи організм не може бути по-справжньому здоровим. І, здається, має-таки рацію.

Від “доброго серіалу” теж сміються і плачуть, скажете ви. Так, але книжка в цьому сенсі все-таки краща за кіно. Хай пробачать друзі-режисери, але кіно - це розжована інформація, група громадян вже зробила за нас левову частку роботи - уявила, зняла, підклала музику. А читаючи книжку, кожен сам перетворюється на Довженка, Фелліні та Спілберга у одній особі. Перегортаючи сторінки, читач фактично знімає кіно у власній голові, де сам грає усі ролі та епізоди. Він сам - художник по костюмах, освітлювач та гример. Він - звукооператор та реквізитор. І до того ж - глядач. От що відбувається у нас всередині під час читання доброї книжки. Ну чим не секретний комплекс вправ для розвитку думок та емоцій, які, власне, і відрізняють “гомо сапієнс” від інших біологічних видів - акул, політиків чи собак? Читання книжки - це здоровий мінімум творчої роботи, яку може і навіть зобов’язаний дозволити собі кожен, хто претендує на те, щоб залишитися людиною розумною.

Дійшовши такого висновку, ми раптом зрозуміли, за що письменники люблять своїх читачів. Не тільки ми - кожен письменник любить читача щиро і беззастережно. Бо читач є нашим справжнім співавтором. Без нього наших романів просто не існує. Тільки в його голові наші слова стають (або не стають) твором мистецтва. Тільки його увага робить нас творцями. І кожен письменник це підсвідомо розуміє. І саме тому слова про любов до читача не є просто ввічливою фразою.

Ми з вами постійно думаємо. Ми отримуємо задоволення від цього процесу і саме тому називаємося інтелігентами. І давайте не будемо нітитися цього сло-ва і не будемо применшувати своєї ролі у суспільстві. Кожен, хто регулярно