Читати книгу - "Заручені"

вмів приписати йому якусь провину, що зрештою неважко, адже між правотою й неправотою годі провести настільки чітку межу, щоб перша містилася по один, а друга по другий її бік. Та найдужче він нападав на тих своїх побратимів, які на власний страх і ризик ставали на захист скривдженої людини супроти всесильного утискувача. Він називав таке «купувати собі клопоти за горілку» і «силкуватися випрямити ноги собаці»; він також суворо заявляв, що це — втручання в мирські справи, несумісне з гідністю пасторського служіння. І він громив таких служителів — завжди, між іншим, віч-на-віч або ж у найвужчому колі — з тим більшим запалом, чим більше співрозмовники були відомі своєю нездібністю заперечувати тоді, коли це стосувалося їх особисто. При цьому він послуговувався своїм улюбленим висловом, яким завжди кінчав розмови на цю тему: «У порядної людини, що стежить за собою і знає своє місце, ніколи не буває неприємних сутичок».

Отож хай мої нечисленні читачі уявлять собі, яке враження мала вчинити на бідолаху вищеописана зустріч. Жах перед отими брутальними пиками й грубими словами; погрози від синьйора, котрий славиться тим, що слів на вітер не кидає; налагоджене спокійне життя, яке коштувало йому стількох років зусиль і терпіння, а тепер нараз зруйноване; і, врешті, наступний крок, що його невідь як уникнути,— всі ці думки безладно роїлися в похиленій голові дона Абондіо. «Якби ж то можна було відпровадити Ренцо з богом, рішуче відмовивши йому,— то вже якийсь вихід; тільки ж він зажадає пояснення,— а що ж мені, ради всього святого, відповідати йому? Знову ж таки... він має голову на плечах; поки ніхто не чіпає його, він сумирний, мов ягнятко; проте тільки-но хтось задумає йому перечити — тоді лихо! А тут іще він до нестями вклепався в цю Лючію, закоханий, як... ці шмаркачі знічев'я закохуються, вирішують одружитися і ні про що не думають; їх геть не обходять ті неприємності, на які вони наражають порядного чоловіка. Який же я нещасний! І треба ж було, щоб оці два мерзотники стали на моїй дорозі й узялися за мене! При чому ж тут я? Чи ж це я збираюсь женитися? Чому б їм було не поговорити з...? От бачите — така вже моя доля: розумні думки завжди приходять-мені до голови в свинячий голос. Як же це я відразу не здогадався порадити їм піти зі своїм дорученням до...?»

Але він одразу зметикував: каятися в тому, що не став порадником і співучасником у негідній справі, мабуть, і зовсім погано,— і повернув весь свій гнів проти того, іншого, який позбавив його звичного спокою. Він знав дона Родріго в обличчя і з розмов, але ніколи не мав з ним жодних справ. Тільки в отих рідких випадках, коли дон Абондіо зустрічав цього синьйора на дорозі, його підборіддя само торкалося грудей, а наголовок капелюха — землі. Не раз випадало йому заступатися за добре ймення цього синьйора перед тими, хто пошепки, зітхаючи й зводячи очі до неба, засуджував якийсь вчинок останнього: сотні разів він запевняв, що це цілком достойний дворянин. Але в цю хвилину він подумки обдаровував його такими прозвиськами, яких ніколи не вислуховував із чужих уст, бо відразу уривав співрозмовника несхвальним вигуком. Повний цих тривожних думок, дістався він до дверей свого будинку; аж на край села, квапливо стромив у замок загодя наготованого ключа, відімкнув двері, а зайшовши, старанно зачинив їх за собою і, прагнучи всією душею опинитися в благонадійному товаристві, відразу почав гукати: «Перпетує! Перпетує!» — прямуючи до невеликої вітальні, де завжди вечеряв. Неважко здогадатися, що Перпетуя була служниця дона Абондіо, служниця вірна й незрадлива, яка вміла, залежно від обставин, коли треба, терпіти бурчання й примхи господаря, а коли треба — змушувати його терпіти її власні, щодень частіші, відколи вона перейшла через сорокалітній — «синодальний» — вік[18], зоставшись дівкою тому, що відмовила, як вона запевняла, усім своїм женихам, або, як казали її приятельки, через те, що жоден пес не захотів свататись до неї.

— Іду! — відповіла вона, ставлячи на звичне місце на столі глечичок улюбленого вина дона Абондіо, й неквапно рушила на поклик; та не встигла вона дійти до порога кімнати, як дон Абондіо вже вступив досередини важкою ходою, з похмурим виглядом і засмученим обличчям. Досвідченим оком Перпетуя відразу спостерегла, що сталося щось справді небуденне.

— Боже милостивий! Що з вами, синьйоре хазяїне?

— Нічого, нічогісінько,— відповів дон Абондіо і, важко дихаючи, сів у своє велетенське крісло.

— Як це нічого? І це ви кажете мені? У вас такий жахливий вигляд! Щось сталося — не інакше!

— Ради всього святого! Коли я кажу «нічого», то це або нічого, або ж щось таке, чого я не можу сказати.

— Не можете сказати навіть мені? А хто ж тоді турбуватиметься про ваше здоров'я? Хто вам дасть добру пораду?

— Ой! Та помовчіть-бо! І не несіть сюди нічого, краще налийте мені склянку мого улюбленого вина. 

— І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? — мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.

— Давайте-бо, дайте сюди! — сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.

— То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? — спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.

— Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.

— Головою?

— Так, головою...

— Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...

— Атож! Скажімо, коли...

Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.

— Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...

Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про