Читати книгу - "Поміж ворогами"

- А як застукають пруссаки в мої двері, то я двері запру, - сказав о. Сава.

- А як вони виставлять ваші двері? -спитав о. Артемій.

- То о. Сава сховається на піч, - промовив о. Порфирій.

- А як вони застукають вас і на печі? - спитав в Сави о. Артемій.

- То я тоді скажу їм: ідіть собі к бісовому батькові туди, звідкіль прийшли! - одгрібався о. Сава.

Усі зареготались з такої політики о. Сави проти пруссаків. Зареготавсь навіть завжди поважний писар.

Леонід Семенович, почувши з гостинної, що о. Артемій чогось галасує, тихенько підступив до дверей і заглянув в столову. Ватя обернулась до його й промовила:

- То, певно, тато розмовляє про політику та пруссаків.

Вона засміялась; засміялась і Антося. З тієї політики о. Артемія таки добре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політику й думки й гадки не мали.

Тим часом Ватя поставила стакани чаю в гостинній на столі й попросила паничів та паннів до чаю. Вчительша сиділа нарізко од усіх, в куточку, мов сирота, і ні до кого не говорила. Ватя попросила й її до стола. Вчительша сіла на канапі поруч з Ватею. Паничі та панни обсіли й обстали стіл навкруги. Вчительша в чорному убранні, з своїм невеселим, навіть сумним лицем, серед молоденьких паннів здавалась ніби якоюсь директрисою інституту, а ще більше скинулась на ігуменію панянського монастиря. В гостинній між паннами та паничами розпочалась така голосна розмова, як і в столовій між старими. Здавалось, два голосні хори тягли якісь дрібненькі співи в дуже швидкомуallegro,розсипчастому та вередливо поплутаному. Весела Антося та Леонід Семенович давали тому концертові тон. Їх найбільше було чуть між іншими дзвінкими голосами.

Почувши через двері, яку політику проповідував о. Сава, паничі підняли цю політику на сміх.

- Чи чуєте, який героїзм проти пруссаків проповідує о. Сава? - промовив один молодий вчитель.

- Хоче потрусить їх табакою. Це якась політика тютюну, політика чи листвинська, чи корсунська, - обізвався Леонід Семенович.

- А ви любите читать про політику? - спитала Ватя в Леоніда Семеновича.

- Борони мене боже! Чого вже чого, а політики не люблю. Так перебігаю очима газети, аби знать, що на світі діється. От Антоніна Григорівна так любе політику: перечитує «Свет» од дошки до дошки, - сказав насмішкувато Леонід Семенович, ще й скоса зирнув на Антосю насмішкуватим оком.

- І вигадали! Де ж ви чули або бачили, щоб я читала той «Свет»? - обізвалась Антося.

- Мені сорока на хвості це принесла, - сказав Леонід Семенович.

- То та сорока, мабуть, помилилась: не з нашого двора летіла, а тільки потрапила в ваш хутір, - казала й реготалась Антося.

- Ба ні, з вашого двора, бо вона мені розказала!..

- Чудна якась сорока!

- Я дуже люблю читать про маркізів, про їх замки та палаци. Читаєш книжку, неначе казку, - обізвалась Ватя.

- Якби хто написав повість за нашу богуславську Ривку, я з великою охотою прочитала б її. Ривка, що продає дамські убори, ця вже зовсім поетична. Раз я торгую в неї літній капелюш, а вона каже: панно, купуйте в мене капелюш, бо ті усі панни, що в мене покупили капелюші, усі дочиста повиходили заміж, - сказала Антося.

- От бачите, Валентино Артемівно! Хіба ж це була б не поезія?! - сказав Леонід Семенович і бистро зирнув на Ватю очима, ще й засміявсь. З-під темних вусиків заблищали його довгі білі чималі зуби, котрі якось закрасили його гостре мефістофелівське підборіддя. Той осміх красив його веселий вид. Ватя задивилась на його брови на високому чолі, на його веселий вид і примітила, що в неї в серці щось заворушилось, примітила почування, приємне й радісне. Воно майнуло швидко й прудко, як промінь сонця часом прорветься через хмарки й майне по ставку од берега до берега; і ставочок ніби повеселішає й засміється між зеленими берегами. Щось радісне злинуло на її серце, її чималі очі засвітились; вона почутила в нервах жвавість, якусь більшу живність і стала веселіша й проворніша.

Ватя швиденько та проворно підвелася з місця, вхопила два порожні стакани й не пішла, а ніби побігла в столову, щоб налить чаю. Вона сама здивувалась, де це взялась у неї така хіть до роботи, жвавість та проворність! Антося кинулась помагать своїй приятельці й поодносила решту порожніх стаканів в столову. І Антося бігала з стаканами, і Ватя бігала; обидві неначе грали в хрещика, неначе хотіли одна другу випередить.

Вчительша сиділа й мовчки поглядала на паннів; вона втямила, до чого йдеться та біганина й тяганина, чого то обидві панни неначе грали в хрещика. Вчительша була з тих, що в гостях сидять і мовчать, нічогісінько не говорять і тільки мовчки спідлоба поглядають на других гостей; але за всіма кмітять і мовчки слухають, за що тільки балакають. І вже вдома з близькими приятельками пригадують усе, що хто сказав, хто як ступив, і все це пересуджують, додають свого, прибрехавши, і всіх ганять, і всіх осуджують.

Почалась розмова між паничами. Молоді вчителі семінаристи розказували про школи, за свої холодні нетоплені та вогкі квартири при школах, за своє бідування, за те. яка то труднота вчити дітей по великоруських шкільних книжках. Леонід Семенович пристав до їх розмови. Молоді хлопці почали зачіпать усякі питання: і шкільні, і національні українські, і соціальні. Панасенко розмовляв за ці усі питання з великою охотою, розвивав їх, оглядав їх з усіх боків. Розмова його лилась плавко й швидко, навіть була лепетлива, але вона в його провадилась тільки як салонова розмова, і більше як модна. Ні одно питання, котре він зачіпав, не цікавило його дуже; ні до одного питання не лежала в його душа. Погляди його були свіжі, навіть вольні, ліберальні; але все це говорилось так собі, аби говорить та не мовчати. Панасенко говорив, неначе млин молов, неначе вітряк махав крилами; тільки його млин молов на порожній камінь.

Ватя тільки й слухала, тільки й чула Леоніда Семеновича. І його веселість, і його говорючість дуже сподобалася їй.

«От з ким я прожила б вік щасливо й весело! - заворушилася в неї думка десь глибоко-глибоко в душі без її волі, без її хіті. - Як я люблю веселих, говорючих людей! Хоч би й не хотілось слухать, то будеш слухати! Хоч би тебе й нудьга взяла, то такий щебетун витягне з твого серця нудьгу до останку. І на серці стає легко, і на душі