Читати книгу - "Поміж ворогами"

веселіше, неначе щось світлом засвітить в самому твоєму серці».

Але ця паничівська розмова про школи та усякі вищі питання була дуже нудна й неприємна для паннів. Вони мовчали й словечком не вмикувались в ту розмову. Весела Антося трохи не позіхнула й на превелику силу вдержала свої рожеві уста од позіхання. Вчительша сиділа неповорушно, неначе єгипетський кам'яний сфінкс. Ватя тільки вухом ловила ті нецікаві для неї речі й більше поглядала на чорні Леонідові брови.

Випили чай. В залі стало душно. Ватя одчинила скляні двері, що виходили в садок. З дверей повіяло холодком. Сонце вже спускалось ік заходу. Надходив вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю прохолодою, з густими довгими тінями в садку, в березі, обсадженому густими вербами. Антося вибігла через двері на маленький ґанок. За нею вибігли менші її сестри. За паннами вийшли паничі.

- Чи в вас, Валентино Артемівно, є човен? -спитав в Ваті Леонід Семенович. - От би гарно було поплавать човном на ставку!

- Є, тільки невеликий. Уся наша компанія в йому не поміститься. Але там в березі є човни директора ґуральні, на котрих рибалки ловлять коропи. Ми заберемо й ті човни, - сказала Ватя.

- А хто хоче піти на вечерю до коропів, той піде з нами на човни, - сказав Леонід Семенович.

- Ну, на це я не пристану, - сказала Антося.

- Навіщо коропам така честь? Ми самі повечеряємо коропами. Та в цьому ставку трудно і втопиться, хіба запливемо аж ондечки туди під гору. під той ліс, - сказала Ватя, - там таки чимала ковбаня.

- Буде старій жабі по коліна? - спитала Антося.

- О, буде й по шию найстарішій жабі! - сказала Ватя.

- Коли так, то не страшно. Рушаймо! Ліпо! ви не боїтесь жаб? - спитав Леонід Семенович.

- Ні, не боюсь,- сказала невеличка панна й знялась з місця та й побігла по довгій стежці через старий садок, зарослий кущами бузку та бузини.

Леонід Семенович кинувся її доганять.

- Одже ж дожену! - гукав слідком за Ліпою Леонід Семенович.

- Ба не доженете, - гукала проворна Ліпа й неначе клубком котилась по стежці.

- Ба дожену! - гукав Леонід Семенович. Він пустився навздогінці на всі свої цибаті ноги й почав наздоганять Ліпу. Ліпа ніби з переляку кинулась вбік і сховалась в густих кущах бузини. Антося й собі побігла стежкою, за нею побігла проворна Леся. Навіть Ватя, розохочена тією біганиною, не втерпіла й побігла слідком за гуртом, але зараз-таки зосталась позад усіх.

- Ну й прудкі ж у вас ноги! - гукала на ввесь садок Антося, обертаючись до Леоніда Семеновича.

- О, мене трудно випередить! - одгукнувсь Леонід Семенович. - А от і берег!

Садок з маленького, ледве примітного пригорка спадисто спускався до самісінького ставка. Берег густо заріс вербами й лозами. Між вербами та кущами калини плелась ожина. Берег був густий, зелений та свіжий. Узенька, ледве примітна стежечка ніби пірнала в густих кущах верболозу. Панни й паничі плутались в гілках та в листі, неначе в павутинні, доки не вийшли на чистий піскуватий бережок. Там стояв невеличкий човен, помальований білою фарбою.

Ватя влізла в густий кущ і витягла звідтіль заховані весла. Паничі сіли в човен і попливли до греблі, де стояли два рибальські човни. Вони пригнали ті човни до берега. Антося скочила на один човник і вхопила весло. Їй забажалось самій правувать човном.

- Антоніно Григорівно! Одже ви перекинете човна! Дивіться, як захитався човник! Хіба ж ви вмієте правувать? - говорив Леонід Семенович.

- Іще б пак не вміла! Ми вдома на ставку самі плаваємо човном, самі сідаємо до гребків, бо в нас там кавалерів нема, - обізвалась Антося й неначе манила до себе веселого хлопця.

Ватя сіла в свій човен. Леонід Семенович кинув очима на два човни, де сиділи дві панни, і неначе вибирав, в котрий човен йому вскочить. Там весела панна, а там поважна, з задуманими, темними, як ніч, очима. Він і сам не зоглядівся, як сів у той човен, де сиділа Ватя, і вхопив в руки весло. Уся компанія кинулась на човни. Човни хилитались, як тріски, і трохи не черкались краями об воду. Панни кричали, жахались і разом з тим реготались.

Три човни швидко полинули по ставку попід високими вербами. Довгі тіні од верб далеко сягали смугою по тихій ставній воді своїми зубчастими краями. Зелений берег виразно одкидався в тій матовій смузі, і сама вода була ніби облита й обсипана ізумрудними брижжами. Вогке тепле повітря стало свіжіше. Од зеленого берега ніби повівало холодком; холодок ніби лащився до лиця, милував його, вливав почування радісне, безклопітне й безжурне, як сама молодість. Ставок вгору все ширшав та ширшав. Гребля вже далеченько зосталася позаду. За греблею висока ґуральня, вкрита червоною черепицею, одбивалась червоною тінню в воді: вона була окрасою того куточка. Човни повернули на середину широкого ставу. Антося несподівано затягла пісні. Голос в неї був здоровий і гарний: він розлягся широко й далеко понад водою. Молода дівчина неначе манила до себе молодого хлопця з другого човна. Ватя зрозуміла той заклик серця піснею, і вона примітила, що в її серці заворушилось щось зависне, щось вороже до своєї приятельки…

- А що, як ми отут перекинемось на цій глибочіні? - крикнула Антося з свого човна до Леоніда Семеновича.

- Вийде дуже непогано, - обізвався Леонід Семенович, - панни постають русалками та підуть жити в скляні палаци; їм будуть услуговувать рибки.

- Цебто коропи? - спитала Ватя. -Ви знаєте, що в цьому ставку самі за себе коропи. Ще в давні часи пан завів тут коропів, і тепер їх така сила, що як зайдуть неводом, то за один раз витягнуть пуд або й два.

- А чим то стали б паничі от там, на дні, якби ми оце перекинулись? - гукала Антося з другого човна. - Невже русалками?

- Ні, я став би дідьком водяним та лякав би русалок, а найбільше вас, - обізвався Леонід Семенович.

- Ну, я вас не дуже б злякалась, хоч би й русалкою стала.

- А ви, Валентино Артемівно, боялись би мене, якби я, борони боже, перекинувся водяним дідьком?

Ваті стало ніяково од такого комплімента; вона спустила очі й промовила:

- Не знаю; хіба знатиму тоді, як сама стану русалкою. Здається, що не дуже б боялась.

- І не втекли б од мене, якби я ввірвався в ваш кришталевий підводяний палац?

- Не тікала б, бо русалкам же нікуди