Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

Данилко й відповідає:

— На моє око, дідусю, не з цього боку окрайок відбивати треба. Бач, візерунок тут, а його й зріжуть.

Прокопович закричав, звичайно:

— Що? Хто ти такий? Майстер? У руках не тримав, а міркуєш? Що ти розуміти можеш?

— Те й розумію, що цю штуку зіпсували,— відповідає Данилко.

— Хто зіпсував? га? Це ти, шмаркач, мені — першому майстрові!.. Та я тобі таке псування покажу... живий не будеш!

Посваривсь отак, покричав, а Данилка пальцем не зачепив. Прокопович, бач, сам над цією дощечкою думав,— з якого боку окрайок зрізати. Данилко своєю розмовою саме в точку попав. Викричався Прокопович і каже зовсім уже по-доброму:

— Ну, ти, майстре явлений, покажи, як, по-твоєму, зробити?

Данилко й став показувати та розказувати:

— От би який візерунок вийшов. А ще б краще — пустити дощечку вужчою, по чистому полю окрайок відбити, тільки б згори плетенець малий залишити.

Прокопонич усе покрикує:

— Ну-ну... Аякже! Багато ти розумієш. Назбирав — не розсип! — А про себе думає: «Правильно парубійко каже. З такого, мабуть, пуття буде. Тільки вчити ж його як? Стукни разок — він і ноги простягне».

Подумав отак та й питає:

— Ти хоч чий, отакий вчений?

Данилко й розповів про себе.

Сирота, мовляв. Матері не пам'ятаю, а про батька й зовсім не знаю, хто був. Кличуть Данилком Недокормишем, а як по батькові і прізвище батьківське — про те не знаю. Розповів він, як у челядниках був і за що його прогнали, як потім літо за чередою ходив, як били його.

Прокопович пожалів:

— Не солодке, бачу, тобі, хлопче, життя випало, а тут ще й до мене потрапив. У нас майстерство суворе.

Потім ніби розсердився, забурчав:

— Ну, досить, досить! Ач, балакучий який! Адже язиком — не руками,— кожен би працював. Цілий вечір теревені правити! Теж мені ученичок! Подивлюсь от завтра, чи маєш тяму? Сідай вечеряти, та й спати час.

Прокопович одинаком жив. Жінка в нього давно померла. Стара Митрофанівна по-сусідству приходила до нього хазяйство вести. Уранці приходила зварити щось, у хаті прибрати, а вечорами Прокопович сам робив, що йому треба.

Попоїли, Прокопович і каже:

— Лягай ось тут на тапчанчику!

Данилко роззувся, торбинку свою під голову, сірячинкою укрився, зіщулився трошки,— бач, холодно в хаті було восени,— проте скоро заснув. Прокопович теж ліг, а заснути не міг: все в нього розмова про малахітовий візерунок з голови не йде. Покрутився-покрутився з боку на бік, потім встав, запалив свічку та й до верстата — почав цю малахітову дощечку так і сяк примірювати. Один окрайок закриє, другий... додасть поля, зменшить. Так поставить, другим боком поверне, і все виходить, що парубійко краще візерунок зрозумів.

— Ось тобі й Недокормишок! — дивується Прокопович.— Ще ж просто ніщо, а старому майстрові вказав. Ну й очко! Ну й очко!

Пішов потихеньку в комірчину, приніс звідти подушку та великий кожух. Підсунув подушку Данилкові під голову, кожухом укрив:

— Спи, окатий!

А той і не прокинувся, перевернувся тільки на другий бочок, розтягнувся під кожухом,— тепло йому стало,— і давай посвистувати носом потихеньку. У Прокоповича своїх дітей не було, цей Данилко й припав йому до серця. Стоїть майстер, милується, а Данилко все посвистує, спить собі спокійненько. У Прокоповича клопіт — як би цього парубійка добре на ноги поставити, щоб не такий худий та хворий був.

— Хіба з його здоров'ячком нашого майстерства вчитися. Пилюка, отрута,— хутко зачахне. Відпочити б йому перше, підживитися, потім уже вчитиму. Діло, видно, буде.

Другого дня каже дід Данилкові:

— Ти спочатку по хазяйству допомагатимеш. Такий у мене порядок заведено. Зрозумів? Для першого разу піди по калину. Її памороззю прихопило,— саме добра вона тепер на пироги. Та, дивись, не ходи далеко. Скільки набереш — те й добре. Хліба візьми окраєць,— їсться в лісі,— та ще до Митрофанівни зайди. Казав їй, щоб тобі пару яєчок зварила та молока в кухличок хлюпнула. Зрозумів?

Другого дня знову каже:

— Спіймай-но ти мені щиглика голосистого та чечітку моторну. Дивись, щоб на вечір були. Зрозумів?

Коли Данилко спіймав і приніс, Прокопович каже:

— Гаразд, та не зовсім. Лови інших.

Так і пішло. Щодня Прокопович Данилкові роботу дає, а все — забавка. Як сніг випав, наказав йому з сусідом по дрова їздити — допоможеш, мовляв. Ну, а яка допомога! Туди на санях сидить, конем править, а назад за саньми пішки йде. Промнеться отак, попоїсть удома та й спить міцніше. Кожуха йому Прокопович справив, шапку теплу, рукавиці, піми на замовлення збили. Прокопович, бач, мав достаток. Хоч кріпак був, а по оброку ходив, заробляв потроху. До Данилка він уже звик. Прямо сказати, за сина вважав. Ну, й не жалів для нього, а до діла свого не допускав до пори.

У доброму житті Данилко швидко поправлятися став і до Прокоповича теж пригорнувся. Ну, звісно! — зрозумів Прокоповичеве піклування, вперше ж так довелося пожити. Минула зима. Данилкові й зовсім привільно стало. То він на ставок, то в ліс. Тільки й до майстерства Данилко приглядався. Прибіжить додому, і одразу ж у них розмова. Те, інше Прокоповичу розповість та й питає — це що та це як? Прокопович пояснить, на ділі покаже. Данилко примічає. Коли й сам візьметься. «Ну ж бо я...» Прокопович дивиться, поправить, якщо треба, покаже, як краще.

От якось прикажчик і побачив Данилка на ставку. Питає своїх вістунів:

— Чий це парубійко? Який уже день його на ставку бачу... В будні вудочкою розважається, а вже не маленький... Хтось його від роботи ховає...

Дізналися вістуни,