Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

підпаски. І тут Данилко не зовсім годящим прийшовся. Парубійко ніби й старанний, а все у нього похибка виходить. Все ніби думає про щось. Задивиться на травичку, а корови — он де! Старий чередник ласкавий трапився, жалів сирітку, і той часом лаявся:

— Що тільки з тебе, Данилку, буде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під нагайку підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка в тебе?

— Я й сам, дідусю, не знаю... Так... ні про що... Задивився трошки. Комашка по листочку лізла. Сама сизенька, а з-під криллячок у неї жовтеньке виглядає, а листочок широченький... По краях зубчики, як оборочки вигнуті. Тут темніше показує, а серединка зелена-зеленісінька, немов її тільки що пофарбували... А комашка й лізе...

— Ну, чи не дурень ти, Данилку? Чи твоє діло комашок розбирати? Лізе вона, ну й хай лізе, а твоє діло корів доглядати. Дивись мені, викинь цю дурість з голови, а то прикажчикові скажу!

Одне Данилкові далося. На дудці він грати навчився — куди старому! Чисто на музиці якій. Увечері, як корів приженуть, дівчата-молодиці просять:

— Заграй, Данилку, пісеньку.

Він і почне награвати. І пісні все незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрнить, пташки на різні голоси перегукуються, а добре виходить. Дуже за ці пісеньки почали жінки ласкаво ставитися до Данилка. Хто сірячину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє... Про їжу й мови нема,— кожна намагається дати більше та солодше. Старому чередникові пісні Данилкові теж до серця припали. Тільки й тут трошки негаразд виходило. Почне Данилко награвати — і все забуде, ніби й корів нема. На цій грі й спіткала його біда.

Данилко, видно, загрався, а старий задрімав трошки. Кілька корівок у них і відбилося. Як почали на вигін збирати, дивляться — тієї нема, другої нема. Шукати кинулись, та де там. Пасли коло Єльчиної... Саме тут вовче місце, глухе... Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали череду додому... Так і так розповіли. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.

Розправа тоді відомо, яка була. За всяку провину підставляй спину. На гріх ще одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спочатку старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та кволенький. Панський кат застеріг навіть:

— Ач, який,— каже,— з одного разу зомліє, а то й зовсім дух випустить.

Ударив проте,— не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге — мовчить, утретє — мовчить. Кат тут і розлютився, давай шмагати з усього плеча, а сам кричить:

— Я тебе, мовчуна, доведу... Подаси голос... Подаси!

Данилко тремтить весь, сльози капають, а мовчить.

Закусив губку й кріпиться. Так і зомлів, а слівця від нього не чули. Прикажчик,— він тут же, звичайно, був,— здивувався:

— Ач, який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живим лишиться.

Відлежався-таки Данилко. Бабуся Вихориха його відходила. Жила, кажуть, старенька така. Замість лікаря по наших заводах у великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від надсади, яка від ломоти... Ну, все, як є. Сама ті трави збирала в той час, коли яка трава повну силу мала. З таких трав і корінців настоянки готувала, відвари варила та з мазями зміщувала.

Добре Данилкові в цієї бабусі Вихорихи пожилося. Старенька, бач, ласкава та балакуча, а трав, та корінців, та квіток усяких у неї насушено та навішано по всій хаті. Данилко до трав цікавий — як ця зветься? де росте? яка квітка? Старенька йому й розповідає.

Якось Данилко й питає:

— Ти, бабусю, кожну квітку в наших місцях знаєш?

— Хвалитися,— каже,— не буду, а всі ніби знаю, які відкриті.

— А хіба,— питає,— ще не відкриті бувають?

— Є,— відповідає,— і такі. Про папороть чув? Вона нібито цвіте на Іванів день. Та квітка чарівницька. Скарби нею відкривають. Для людини шкідлива. На розрив-траві квітка — мерехтливий вогник. Спіймав його — і всі тобі затвори відкриті. Злодійська це квітка. А то ще й кам'яна квітка є. У малахітовій горі ніби росте. На зміїне свято повну силу має. Нещасна та людина, яка кам'яну квітку побачить.

— А чого, бабусю, нещасна?

— А цього, дитинко, я й сама не знаю. Так мені розповідали.

Данилко у Вихорихи, може, і довше б жив, та прикажчикові вістівці вгляділи, що парубійко потроху ходити став, і зразу до прикажчика. Прикажчик Данилка покликав та й каже:

— Іди лишень тепер до Прокоповича — малахітної справи навчатися. Саме там по тобі робота.

Ну, що поробиш? Пішов Данилко, а сам ще від вітру хитається.

Прокопович подивився на нього та й каже:

— Ще такого бракувало. Здоровим хлопцям тутешнє навчання не під силу, а з такого що спитаєш — ледве живий стоїть.

Пішов Прокопович до прикажчика:

— Не треба такого. Ще ненароком уб'єш — відповідати доведеться.

Тільки прикажчик — куди тобі, слухати не став:

— Дано тобі — вчи, не базікай! Він — цей парубійко — міцний. Не дивись, що кволенький.

— Ну, діло ваше,— каже Прокопович,— було б сказано. Вчитиму, тільки б до одвіту не потягли.

— Тягти нема кому. Самотній цей парубійко, що хочеш з ним роби,— відповідає прикажчик.

Прийшов Прокопович додому, а Данилко коло верстата стоїть, дощечку малахітову оглядає. На цій дощечці заріз зроблено — кромку відбити. От Данилко в це місце очима вп'явся і голівкою похитує. Прокоповичу цікаво стало, що цей новенький парубійко тут розглядає. Спитав суворо, як за його правилом годилося:

— Ти що це? Хто тебе просив виріб у руки