Читати книгу - "Повторення пройденого"

них дивилося тридцять пар незнайомих очей. Дівчатка були, як одна, одягнені в коричневі платтячка і чорні фартушки, а хлопчики — в сині костюми. На грудях у кожного красувався червоний галстук.

«Цього не може бути! Цього просто не може бути. Машину часу ще не винайшли», — засмучено подумав Антон. А проте, факт залишався фактом. Якимсь дивовижним чином їх відкинуло в минуле. Жевріла слабка надія, що все це йому привиділося, але не можуть же галюцинації бути відразу у двох? Антон озирнувся на Настю. Дівчинка мала такий вигляд, ніби от-от знепритомніє. Антон міцно узяв її за руку, щоб хоч якось підбадьорити.

Настя ледве стримувала сльози. Хто б міг подумати, що таке можливо? І все через Антона. Вона його попереджала, щоб він нічого не чіпав, так ні, поліз натискати на кнопки! Настю переповнювали суперечливі почуття. З одного боку, їй хотілося прибити Антона за те, що він накликав на них цю халепу, а з другого — він був єдиною ниточкою, що пов'язувала її з минулим, тобто з майбутнім.

Глава 8

— Ну що ж, давайте знайомитися! Мене звуть Алевтина Вікторівна, — назвалася помолоділа класна керівниця. — А ви чого такі перелякані? Судячи з вашого вигляду, не чекали, що сьогодні доведеться починати заняття.

— Еге ж, — кивнув Антон.

Математики з нього на сьогодні вже вистачило. Треба ж було за законом підлості потрапити в минуле не на канікули і навіть не на вихідні, а на алгебру.

— Клас у нас хороший, дружний. Ми разом і до спортивного табору їздимо, і в походи ходимо. З дітьми ви познайомитеся на перерві, а зараз назвіть себе.

— Антон Єрмак, — відрекомендувався Антон.

— A y нас уже є Єрмак, — сказала худенька дівчинка з першої парти.

— Справді, треба ж, який збіг! Таке рідкісне прізвище, і два Єрмака в класі,— підтакнула вчителька. — У нас вчиться Юра Єрмак.

— Привіт однофамільцю! — помахав рукою хлопчик з гальорки.

Ноги в Антона стали як ватні. Силувана посмішка, яку він спробував зобразити, радше була схожа на гримасу жаху. Із задньої парти йому посміхався майбутній татусь.

— А тебе як звуть? — звернулася Алевтина Вікторівна до Насті.

— Настя Самсонова, — пробелькотіла дівчинка.

— От і чудово! Настю, сідай на третю парту до Колі Єрмилова, а Антон…

— А можна ми разом? — попросила Настя.

Дівчинка була така забита і перелякана, що Алевтина Вікторівна вирішила дати новачкам потур.

— Добре. Сьогодні сідайте разом, а там подивимось.

Під цікавими поглядами однокласників Антон і Настя перейшли весь клас і сіли за останню парту.

— Прикольно, що у тебе однофамілець. Таке прізвище не часто зустрічається, — прошепотіла Настя.

— Однофамілець? Бери крутіше. Це мій батько, — похмуро зауважив Антон.

— Нічого собі прикол! Я б здуріла. Що будемо робити? — прошепотіла Настя.

— Відсидимо урок і повернемося назад тим же шляхом, — відповів Антон.

— А якщо не вийде?

— Про що ви там шепочетеся? — перервала їхній діалог Алевтина Вікторівна. — Якщо я дозволила вам сидіти разом, то не для того, щоб ви розпатякували. А то я вас швидко розсаджу!

Діти принишкли. З Алевтиною Вікторівною жарти були погані.

— А зараз відкрийте підручники на сторінці 24. Номер 67. Юро Єрмак — до дошки!

Юрій Семенович Єрмак, дванадцяти років від народження, неохоче підвівся з-за парти. На його обличчі відбилася величезна скорбота, змішана з душевним болем.

— Чого це ти такий похнюплений? — спитала математичка.

— A y нього від математики зуби болять, — уштрикнула симпатична дівчинка з хвостиками, у якій Антон упізнав Милу Дьоміну, свою майбутню маму.

— Давай, Єрмак, не тушуйся! Покажи своєму однофамільцю, на що ти здатний. Якщо взагалі здатний, — додала Алевтина Вікторівна.

У класі пролунав смішок. Стоячи біля дошки, майбутній бізнесмен і власник успішної фірми являв із себе жалюгідне видовище. Антону навіть стало його шкода, але в той же час глибоко в душі він відчував деяку зловтіху. Коли батько перевіряв його щоденник, можна було подумати, що сам він у дитинстві був круглим відмінником. А виявляється, з математикою у нього теж були негаразди.

— А ви чого сидите, як на іменинах? — звернулася Алевтина Вікторівна до «новачків».

— У нас підручника немає,— за обох відповів Антон.

— Візьми у мене на столі,— запропонувала вчителька.

Підручник був інший, що остаточно відбило Антонові охоту сохнути над рішенням. Він навіть не став заглиблюватися в зміст задачки.

— Антоне Єрмак, чого у тебе ще немає? — почув він голос Алевтини Вікторівни.