Читати книгу - "Green Card"

ходулях. Хоча біжу – гучно сказано. Трюхикаю. Язик сохне, легені горять. Масний піт заливає очі, сохне на губах, лишає солону кірку.

Дух поту приваблює ґедзів й дрібну мошку. Гидко трясеться живіт, тріщить поперек. Я біжу. Здихаю, падаю, але не перехожу на крок. Так уже тиждень. За півроку перетворився на драглисту медузу. Намагаюсь не дивитись у дзеркало. Тепер повертаюсь у норму. Осока дряпає ноги, метушливі жаби блямкають у воду.

Ось і город. Добіг.

Гаряча вода змивала сіль, пом’якшувала шкіру, розганяла кров. Тепер на секунду холодна. Недарма колупалися в землі, прокладали труби, тягали сантехніку. Душова кабінка виблискувала глянцем, віддавала духом новенької пластмаси.

Ноги гуділи, але голова відпустила. Тіло горіло від шорсткого рушника. Посидів у кімнаті, поки висохла голова. В кімнату батьків двері відчинені, значить, тато встав. Свіжий вітерець холодив голову, лоскотав ніздрі весняним духом. Біля літньої кухні віяло стравою.

– Ге, купався? Не ганяй з мокрою головою.

– Я вже висох.

Мама насипає суп, киплячі бризки потрапляють на руку. Не зважає. Механічно розкладає ложки, нарізаний хліб. Похапцем сьорбаємо, окріп пече, осідаючи в шлунку приємним теплом.

«Комбі» трохи покомизився, проте після декількох підходів двигун гаркнув й замурмотів, посапуючи сизими вихлопами. Авто покотилось зеленим тунелем.

Райцентр нагадував столичний квартал. Десятки машин, світлофор, вервечки пішоходів. Навколо зелено, алейки й скверики відливали ранковою свіжістю. Не спіша обігнули величенький ставок й опинились на довгій тихій вулиці. З обох сторін тільки хати, далі видніються п’ятиповерхівки.

– Де ж тут школа?

– Прямо між дворів.

І справді, проїхавши метрів двісті, зауважую широку прогалину, від якої тягнеться алея до масивної школи. Здоровецькі дерев’яні двері рипнули. Гамір хльоснув по вухах. Верткими мікробами ганяла малеча, між ними простували групки старшокласників. Пронизливий сигнал розітнув галас. Дитячі потічки розтеклися в різні боки. Тиша. Аж у вухах дзвенить. Кудись простує дебела технічка з облізлим відром.

– Ну, пішли.

– Пішли.

Тато пригладив волосся. Зліва білі двері з табличкою «Секретар». Зайшли. Простора кімната. Біля вікна чепурна жіночка стукотить на затяганій клавіатурі. Два масивні жовті столи буквою «Г». Довга шафа під стіною, багато дверцят. Прямо – вузькі двері, синій прямокутник «Директор».

– Добрий день. А Вадим Станіславович у себе?

– Так. А по якому питанню?

– Ми домовлялися.

Двері прочинилися. На порозі зупинився статечний, сивуватий чоловік у шкіряному піджаці. Гостроносі туфлі блищали, широка краватка міцно тримала шию. Потисли руки. Я зайшов останній, причинив двері. Замок бренькнув. Прохолодно, у скляній шафі якісь кубки, на стінах грамоти, дипломи, фото. Облізлий сейф у кутку.

– Розповідай.

– Питайте.

– В школі працював?

– Ні. Проте, проходив практику і…

– Практика й робота – різне. Забудь, що вчили.

У школі все не так. Батько говорив – можеш наукові роботи організувати?

– Можу.

– Мені це треба. А то на всю школу ні одного учасника. За год нікого не можна заставить. Це що таке?

Я подав прим’ятий аркушик. Єдиний зв’язок з минулим.

– Серйозні видання. Сам писав?

– Так.

– Тут інакше. Треба ще й з дітьми працювати. Спілкуватись. Готувати їх. Зможеш?

– Спробую.

– Пішли, покажу клас.

Ми вийшли. Тато жмакав ручку барсетки, декілька разів витягнув і заховав телефон. Широкими сходами піднялись на другий поверх. Пройшли темним коридором, вийшли на простір. Широкі білі двері із синіми табличками. В коридорі чутно приглушений шум. Голоси учнів, учителів зливались в єдине шкільне бурмотання. Простора площадка, три виходи-входи.

Я трохи заблудився.

– Нам на третій.

Піднялися. Знову двері і табличка: «Творча лабораторія вчителя географії». Чому не просто «кабінет географії»? Розхитаний замок, облита білою фарбою подерта ручка.

– Поки що так. Треба осучаснити, так сказать, вдихнути нове життя.

Відчуття душної комірчини, де ніколи не відкривали вікна. Дух старих паперів, ганчір’я. Благенький лінолеум у дірах, з яких пурхає сухий цемент. Зелені штори похнюпились брудними зморшками. Директор усе говорив і говорив, але далеко й нерозбірливо. Я пройшовся між облуплених парт до запилюженої шафи, що закривала задню стіну. Між дверцятами стримів шмат складеного паперу. В широких смугах сонячного світла ганяли рої порошинок, ніби дрібненькі кляті бджоли.

– …З батьками треба балакать, а то, сам знаєш, у нас нічого немає. Поки стяжку на поверхах зробив і лінолеум постелив, обходив стільки, що…

Тато кивав, оглядаючи клас круглими очима. Я закінчив оглядини. На торці вчительського столу кривіло вирізане слово «бля». Всі почуття в трьох літерах.

Разом зійшли на перший поверх. Суцільні лабіринти. Натовп дітей, які верещали, лупили одне одного, ревіли або реготали сміхом демонів. Тут початкові класи.

– Лишаємось на зв’язку. Думаю, продовжимо співпрацю.

– Сподіваюсь.

Потисли руки. Директор пішов. Ми лишились серед шумної круговерті.

– До Віри зайдемо?

– А ти знаєш, де її клас?

– Туди далі.

– Пішли.

Тьотя Віра зустріла усмішкою. Скільки її знаю – завжди лагідна та усміхнена.

– То що, Сергію, балакали?

– Балакали. Поки наче нормально. Побачимо.

– А тобі як, Денисе?

– Не знаю ще.

– Про класне керівництво нічого не казав?

– Та ні.

– Це бабське радіо передає. Хоче поставить тебе на п’ятий клас.

– Не знаю. Даже балачок не було.

– Це щоб мав на увазі.

– Тепер знатиму.

– Нічого, головне влаштуватись.

Опецькуватий малий підлетів іззаду.

– Віро Павлівно, а Артьом матюкається! Каже, щоб я не пи…

– Так, не повторюй! Артьом, ану йди сюди!

– Добре, Віро, будемо йти. Передавай своїм привіт.

– Спасибі велике. Ви тоже Тані, дєдушці з бабушкою.

– Спасибі.

Діти репетували. Ми пробирались, ніби крізь окріп.

Це божевільне тлумисько злилось в єдиний звук, єдине лице.

У машині – сауна. Відчинили двері, трохи провітрилось. Рушили. Мовчали цілу дорогу. Легенький вітерець холодив щоку, забирався під сорочку. Я здригнувся. Стільки всього за раз. Як працюватиметься? Дадуть клас. Що мені з ними робити? Ет, що там думать наперед, хоч би ще на роботу взяли.

За стрункими тополями показався облуплений дороговказ. Ось і село.

– Що думаєш?

– Не знаю, все змішалось.

– Це нормально. Я он приїхав у геть чуже село. Просто не буде, але треба втягнутися.

– Клас роздивився? З чого там починать?

– Потроху все зробиться. Головне почати.

Топік сумував. Сумував, як з двору їхала машина. Сідав біля хвіртки, дивився на дорогу. І ганяв перед двором, ще як і звуку ніхто не чув. От і тепер цибав мало не до пояса, літав кругами навколо, обіймав лапами ноги.

– Подиви, халєра, що робить.

– Зрадів.

– То що там?

– Пішли розкажу.

Бабуся обтерла руки об фартух, поставила відро з пійлом. Дід сидів у літній кухні й бурчав на радіо. Приймач хрипів, кректав, вищав, але не говорив.

– Прибули? Розказуй.

– Та що там розказувати. Прийшли, побалакали з директором. Подивились клас.

– А чого такий сердитий?