Читати книгу - "Green Card"

class="book">– Хтозна, що ще воно буде.

– Все буде як треба. Мені сон гарний наснився.

– Та з твоїми снами…

– Диви, а чого це ти, старий? Крути отам своє.

– Крути… Його що крути, що не крути – не чуть ні чорта.

Я вийшов. Настирлива бджола деренчала над вухом, лізла межи очі. Пишна яблуня ніби обіймала повітку, закриваючи обтріпані стіни ніжно-рожевим цвітом. Підійшла мама.

– Де була?

– Ходила на той город. Як пройшло?

– Не знаю. Побалакали, показав клас.

– А як у класі?

– Все запущено. Хтозна, що робить і з чого починать.

– Нічого, аби на роботу влізти.

– Побачимо.

– Чого «побачимо»? Місце є, з директором балакали. Все буде, як ми задумали.

– Ага. Піду перевдягнуся.

Цілий день ходив у тумані. Школа, діти, клас, директор – чортова круговерть не давала спокою, кип’ятила мозок. У голову ніби хтось загнав голку, і вона мандрувала від ока до скроні, від скроні до горлянки. Комп’ютер бурчав цілу ніч, ганяючи плейлист по колу.

Ранок. Підйом. Сніданок. Допоміг по господарству. Зустрів корову. Відігнав. Обід. Посидів біля компа. Почитав. Турнік. Насилу віддихався. Зустрів корову. Вечір. Комп. Спати. І коло повторюється.

Ремонт закінчився. Дірка в стіні зникла. Груби блискотіли новенькою плиткою, комірчина сліпила сантехнікою, перетворившись у ванну.

Легкий відпар нових шпалер лоскотав ніс. Свіжо й парко. Шпалери лущали, потріскували, а я лежав на дивані, клацотів каналами, насолоджуючись сієстою. Приємна дрімота склеїла повіки, тягла в інший, хороший світ. Щось затріщало, наче бормашина стоматолога-практиканта. Знов тато забув телефон.

– Алло.

– Добрий день. Це ти, Денис?

– Да. Тато телефон забув…

– Воно й краще, що на тебе попала. Я чула, що тебе хочуть запросити на випускний в четвертий клас. Де ти будеш класним керівником. Директор ще передзвонить, то щоб був готовий.

– Приїду, що ж робить. Спасибі за попередження.

– Немає за що. Ви що там поробляєте?

– То те, то се.

– І ми так само. Ну, добре, пока.

– До побачення. Спасибі вам.

Телефон бликнув, посвітився, потух. Я сидів на краєчку, стискав балакучий шмат пластику в спітнілій долоні. От тобі й полежав!

Асфальт дихав. Темні росяні плями блискотіли в холодку. Дух роси й пилюги кликав у дорогу. Облізле кошеня швиденько терло носа то однією, то іншою лапою, легенько балансуючи на хирлявому штахеті. Ось і зупинка. Хоча, це гучно сказано. Підгнила лавка й добряче витоптане місце, лушпайки з насіння, зім’яті пачки сигарет, недопалки, кілька пустих пляшок із-під пива – громадське місце, одним словом.

Заспана тітка буркнула «добридень» й далі колупалась у пузатій смугастій торбі. До автобуса хвилин двадцять. Треба туфлі протерти, а то йшов навпрошки, роса й пісок зробили свою справу. Трохи й штани заросились, але нічого, висохнуть. Жарко щось. Мабуть, через піджак. У костюмі почуваюсь космонавтом. Нічого, година сорому, і все. Я безперестанку обсмикувався, ліз у кишені, тупцяв на місці. Швидше б уже. Потяглись корови на пасовище. Люди вітались, витріщаючись на мій «парад».

Сонце підбилось вище, по спині потекли перші річечки. Що, як автобуса не буде? Кинуло в жар. Як на зло, тато на роботі. Одинокі авто зрідка шмигали повз. Може, на попутку? Хвиля паніки накотила, перекривши дихачку. Що робити? Дістав телефон, мокрими пальцями натис блокування.

Здалеку почувся гук, наче добрячий бичок рвався з прив’язу. Через кілька хвилин, важко перевалюючись, з-за повороту показався автобус. Тітка підхопила торби й підійшла до самого краю шосе. Боїться, щоб я першим не забіг. Автобус зупинився, тяжко сопучи, ніби товстун на драбині. Я запхався в салон. Рідні запахи. Піт, соляра, пил. Дух юності й студентства. Звично зайняв місце в проході – всі сидіння зайняті. Нічого, якісь півгодини, й на місці. Головне – школу знайти. Хилитнуло, потягло припаленими гальмами – рушили.

Автостанція. Смерділо пивом і біляшами. Пасажири товпились біля обшарпаних автобусів, пхалися, наступали на ноги. Верескливі кондуктори хапали за руки, питали квитки. Пом’яті таксисти стовбичили віддалік. Щасливий бомж заснув на лавці, розкинувши поли засмальцьованого лапсердака. Міцний сморід збивав з ніг, окресливши навколо чолов’яги широке коло. Я став біля кіоску «Преса». Куди ж його тепер? Серце стукотіло, як дурне. Зорієнтувавшись, рушив довгою вулицею. Головне – правильно повернути.

Усе-таки прийшлось поблудити. Трохи не той поворот. Добре, що приїхав раніше. Школа потопала в зелені. Широкі клумби, берізки – гарно. Всередині прохолодно. Тихо. Уроки йдуть. Зупинився біля стенда «Кращі учні». Напружені дитячі лиця. Дехто усміхається. Технічка за столом гортає потіпаний журнал.

Не знаючи куди себе приткнути, уважно розглядаю план евакуації на випадок пожежі. Чого це вона йде до мене? А, ось якийсь перемикач. Різко задеренчав дзвінок.

Я колись бачив фільм про американську тюрму.

Там вийшла з ладу електроніка й відчинились двері камер. Видовище таке самісіньке. Треба пробиратися до класу, бо затопчуть. Петляю між оравами дітей.

Ось стоять учителі, батьки. Я глибоко вдихнув – почалося…

Не пам’ятаю, як добрався до автостанції. Голова дзвеніла, страшно хотілось пити. Купив півлітра степлілої води – вихилив одним духом. Чим же його добиратись? Ні розкладу, ні оголошень. Дай спитаю в касира.

– Коли найближчий?

– Через півчаса. Білєт давати?

– Давайте.

Засунув пожмаканий клаптик паперу в карман.

Оце так поїздочка!

Новенький «Богдан» спритно оминав ями, підтрушував на вибоїнах, нахилявся у повороті. Я сів біля вікна. Приїду додому і знову почнеться – як там, що там? А що розказувать? Як посадили в актовому залі і настирливо допитувались про мої плани та що думаю робить? Про повен зал дядьків і тіток під сорок і за сорок, які підозріло оглядали мене з голови до ніг?

Діти дивились широко розплющеними очима – цікаво, мабуть. Ось дають слово майбутньому класному керівнику. Виходжу на прохід і тут голос за спиною – що це нам за пацана привели? Червонопикий дядько презирливо кривить товсті, наче вареники, губи. От вам і «добро пожаловать, молодая смена».

– А ти чого чекав? Доріжку червону простелять і кланятись будуть?

Тато перемкнув канал. Ми сиділи на дивані. Підкріпившись, я виклав усе, що думаю про школу, дітей та їхніх батьків.

– Не треба мені доріжки. Хоч би…

– Хоч би що? Ти запам’ятай: якщо дитина гарно вчиться, значить, вона сама розумна, якщо погано – винен учитель. Ми для батьків використаний матеріал. Корисні тільки тоді, як треба. Перестанемо бути корисними – навіть здоровкатись не будуть. Звичайно, не всі, але більшість.

– Що ж робити?

– З дітьми працювати. Шукати спільну мову.

– Ці все одно гавкатимуть.

– Не звертай уваги. Робота така.

Легко сказати. Треба заспокоїтись. Один ти в мене друг лишився. Старенький комп моргнув зеленою лампочкою.