Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

про відшкодування моральної шкоди за поширення недостовірної інформації чи інформації, що порочить честь, гідність, ділову репутацію) тощо.

Загальне визнання і законодавче закріплення прав людини і громадянина є важливим фактором, але важливішим є ефективний механізм їх охорони. Проте про реальність охорони прав людини можна говорити лише тоді, коли вони будуть реалізовані за допомогою спеціального механізму їх забезпечення. Цей механізм являє собою комплексну взаємодіючу систему нормативно-правових підстав, юридичних засобів, загальних соціальних умов, а також діяльність уповноважених на те органів і посадових осіб, що у сукупності забезпечують правомірну реалізацію прав учасників кримінального провадження, а в необхідних випадках — їх охорону, захист або відновлення.

Забезпечення прав і законних інтересів людини в кримінальному провадженні відбувається крізь призму системи кримінальних процесуальних гарантій — передбачених процесуальним законом умов, засобів і способів щодо забезпечення прав суб'єктів кримінального процесу, захисту їх законних інтересів, забезпечення реалізації їх прав, а також здійснення правосуддя та виконання завдань кримінального провадження. Отже, предметом кримінальних процесуальних гарантій є законні інтереси особи, яка є учасником кримінального провадження.

Законодавча регламентація правового статусу учасників кримінального провадження сама по собі не вирішує питань забезпечення права на невтручання в їх особисте і сімейне життя. Записане на папері, але не забезпечене системою гарантій, це право є лише декларацією. Як наслідок, однією з причин прийняття незаконних та необґрунтованих процесуальних рішень, що порушують права особи і завдають шкоду її охоронюваним законом інтересам, є недостатність процесуальних гарантій, відсутність відпрацьованого механізму їх реалізації.

Потреба у приватному житті зумовлена самою сутністю людського існування, оскільки жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Прагненню людини до приватності протистоїть соціальний контроль — невід'ємний елемент соціального життя. Його потреба є очевидною, без такого нагляду суспільство не могло б забезпечити виконання санкціонованих норм поведінки або захист своїх громадян. Чим більше ускладнюється соціальне життя, тим пильнішим і витонченішими стає контроль за нею, беручи на озброєння величезний арсенал науково-технічних досягнень [12]. Телефонне та електронне прослуховування, візуальне спостереження, збирання, накопичення і зіставлення з допомогою комп'ютерних інформаційних систем величезної кількості персональних даних — всі ці сучасні засоби процесуального контролю, образно кажучи, створюють величезну «замкову щілину», через яку за людиною спостерігають.

Для прикладу, в січні 2017 р. під час розслідування кримінального правопорушення щодо подій в Україні у січні-березні 2014 р. Печерський районний суд м. Києва зобов'язав оператора «Київстар» відкрити доступ для Генеральної прокуратури України до дзвінків своїх клієнтів із метою отримання будь-якої інформації про телефонні розмови й листування та арешт обладнання.

У лютому 2017 р. оператор «Київстар» звернувся до Печерського районного суду м. Києва із проханням роз'яснити цю ухвалу, оскільки в ній чітко не визначено перелік об'єктів, на які було накладено арешт, та містилася вимога щодо арешту інформації, що не передбачено чинним законодавством України. На це рішення була подана апеляційна скарга, яку 19 липня 2017 р. задовольнив Апеляційний суд м. Києва [15].

Водночас доступ слідчим до всього обладнання «Київстар» із метою отримання будь-якої інформації про телефонні розмови й листування всіх його абонентів залишився. Таке обмеження права на приватність у частині телефонних розмов, поза сумнівом, є протиправним.

Питання про встановлення меж контролю за окремими особами і групами осіб із боку державних, релігійних або економічних інститутів завжди було одним із центральних в історії боротьби про невтручання в особисте і сімейне життя. По суті, традиційні права, закріплені в конституціях демократичних держав, — свобода совісті, недоторканність житла, гарантії від несанкціонованого обшуку і від самовикриття — покликані захистити прагнення влади до занадто пильного соціального контролю над особою.

Відомості про особисте життя, що не є таємницею, кримінальний процесуальний закон не визнає об'єктом охорони. Натомість для інформації з обмеженим доступом, що становить зміст лікарської таємниці, таємниці усиновлення, нотаріальної, банківської таємниць, таємниці листування, поштових й інших повідомлень, телефонних розмов та для інформації, закритої у вільному доступі, законодавство України визначає межі їх охорони, встановлюючи специфічний правовий режим доступу.

Зокрема, законним прослуховування особи буде лише під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Проте вони мають проводитися виключно згідно з чинним КПК України у разі, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

У Цивільному кодексі України особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою; вона не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Право ж на приватність віднесено цим Кодексом до особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи. Зокрема, за ст. 301 цього Кодексу, фізична особа має право на особисте життя та сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа також має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Такі обставини можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою [16]. Фізична особа також має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Лише інформація, отримана з дотриманням зазначених положень, може бути використана як доказ. Будь-які інші дії щодо прослуховування особи самі по собі можуть утворювати склад окремого кримінального правопорушення.

Іншим важливим питанням є зберігання та використання інформації, отриманої під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема прослуховування. Це питання врегульоване, передусім, ст. ст. 254, 255 та 257 КПК України.

До важливих положень належать такі:

- відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню. Якщо протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб, захисник, а також інші особи, які мають право на ознайомлення з протоколами, попереджаються про кримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації щодо інших осіб;

- відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, мають бути невідкладно знищені на підставі його рішення.

Якщо в