Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

361
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 182
Перейти на сторінку:

Вона зауважила мене, коли я був за кілька кроків, і, розбиваючи всі мої підозри, чи не жертва я чиїхось інтриг, замість сидіти як сиділа, вітаючися з іншими гостями, підвелась і підійшла до мене. За мить я міг зітхнути з полегкістю, як пацієнтка Гекслі, коли, наважившись сісти у фотель, переконалася, що він вільний, і зрозуміла, що старший пан їй примарився. Принцеса з усмішкою подала мені руку. Вона стояла хвилинку з особливою чарівністю, властивою хіба стансам Малерба, що завершуються так:

І янголи встають, щоб їх пошанувати.

Вона перепросила мене, що дукині Оріани ще нема, ніби мені довелося б нудитися без неї. Щоб привітатися зі мною, вона проробила, тримаючи мене за руку, сповнений грації вольт, і я відчув, як мене вихорить. Я б не здивувався, якби вона вручила мені, наче розпорядниця котильйона, ціпок, оздоблений з ручкою білокости або годинник-браслет. Але принцеса нічого, щиро кажучи, мені не подарувала, а натомість начеб той, хто відмовився танцювати бостон, аби тільки послухати божисті звуки предивного квартету Бетховена, урвала розмову чи радше не підтримала її і, не перестаючи сяяти радощами, породженими моєю появою, сповістила мені, де зараз принц.

Я відійшов від принцеси і більш уже не смів підступити до неї; я відчував, що їй сказати мені зовсім нічого і що, попри всю свою доброзичливість, ця напрочуд ставна, гожа жінка, шляхетна шляхетністю тих вельможних пань, які колись думно сходили на ешафот, могла б лише — оскільки запропонувати мені лимонаду вона не зважилася — повторити те, що сказала мені вже двічі: «Принц на вході до саду». Та коли б я рушив до принца, у мене б ожили інші побоювання.

Так чи інакше, а мені треба було знайти когось, хто б мене рекомендував. Усі голоси перекривало непогамовне базікання барона де Шарлюса та його ясновельможности дука Сідонії — їх щойно познайомили. Здогадатися, що ті чи ті люди — одного ремесла і грішать одним гріхом, неважко. Барон де Шарлюс і дук де Сідонія зразу відчули, що вада у них спільна: це потреба в балаканині, і до того ж — безугавній. Миттю зміркувавши, що зло, як сказано у відомому сонеті, непоправне, обидва постанови-ли не мовчати, а говорити, не слухаючи одне одного. Ось чому в вітальні лунав такий гук, який зчиняють герої мольєрівських комедій, розбалакуючи воднораз про різне. Гучноголосий барон був певен, що візьме гору, заб’є кволий голосок дука де Сідонії, проте не здолів знеохотити свого партнера, бо коли барон де Шар-люс зводив подих, пауза заповнювалася жебонінням еспанського гранда, який незворушно снував свій монолог. Я міг би попросити барона де Шарлюса рекомендувати мене принцові Ґер-мантському, але побоювався, і цілком слушно, що барон гнівається на мене. Щодо нього я виявив чорну невдячність, удруге відкинув його пропозицію і не подавав ознак життя від того вечора, коли він так щиросердо відвіз мене додому. А проте сцена між ним і Жюп’єном, яка відбулася у мене перед очима сьогодні пополудні, не могла заднім числом правити мені за виправдання. Я не підозрював нічого подібного. Правда, зовсім недавно, коли мої родичі дорікали мені, що я з лінощів досі не черкнув кількох рядків баронові де Шарлюсу, я спалахнув і заявив, що вони силують мене до того, щоб я прийняв плюгаві пропозиції. Але я звинувачував їх зозла, прагнучи допекти батькам до живого. Насправді у баронових пропозиціях я не розпізнав нічого спорзно-го, ба навіть сентиментального. Цю дикість я вигадав, як мені тоді уявлялося, зумисне для своєї рідні. Проте іноді прийдешність живе в нас, хоча ми про це не здогадуємося, а наші нібито брехливі слова креслять уже недалеку реальну подію.

Барон де Шарлюс мою невдячність, мабуть, дарував би мені. Інше його казило: моя поява у принцеси Ґермантської, а віднедавна й мої візити до його невістки зводили нанівець його врочисту заяву: «Ніхто не потрапить до таких салонів без моєї санкції». Я поламав ієрархічні щаблі — то була неабияка похибка, ба більше, непрощенний злочин. Барон де Шарлюс знав, що громи і блискавки, які він метав проти тих, хто не слухався його наказів, чи проти тих, кого він не злюбив, більшість, попри всю лють, яку це в ньому збуджувало, мала за солом’яний вогонь, безсилий уже вигнати кого-небудь звідки-небудь. Але, може, він гадав, що його влада — хай урізана, але ще значна — і досі вдат-на діяти на таких новачків, як я. Ось чому мені здавалося недоречним просити барона про послугу на цьому рауті, де сама моя присутність здавалася іронією над його пихою.

Нараз мене зупинив професор Е*** — людина досить вульгарна. Його здивувало, що він бачить мене у Ґермантів. Мій подив від зустрічі з ним був ще більший; адже такого розбору людей до цього вечора, як, до слова, й потім не приймали у принцеси. Професор вилікував недавно принца (того вже навіть пособорували) від гнійного запалення легенів, і принцеса Ґермантсь-ка з вдячносте до нього пішла на порушення звичаю, от його цього разу й запросили. У салонах він не знав жодної душі, блукати самотою, як посланцеві смерте, йому набридло, і, впізнавши мене, він одразу збадьорився і поспішив до мене. Ще й інша причина спонукала його до цього. Професор дуже боявся помилитися в діагнозі. Одначе його практика була така велика, що він не завжди мав змогу простежити (якщо бачив хворого лише раз), чи його передбачення підтвердилися. Читач, може, не забув, що як у бабусі стався удар, я одвіз її до професора Е*** того вечора, коли він велів пришивати йому безліч орденів. За цей час він уже забув про те, що його повідомили про її смерть листовно. «Адже ваша бабуся померла? — запитав він, і в голосі його пробивалася майже певність, не позбавлена легкого побоювання. — А! Ну звісно ж! Зрештою я, тільки-но я на неї глянув, так зараз і збагнув: вона безнадійна, я це добре пам’ятаю».

Саме так професор Е*** дізнався чи згадав про кончину моєї бабусі, і на похвалу йому, а заразом і на похвалу цілому лікарському корпусові я повинен сказати, що він при цьому не виявив, а може, й не відчув, утіхи. Лікарські помилки незліченні. Лікарі зазвичай грішать оптимізмом, коли прописують терапію, і песимізмом, коли вгадують розв’язку. «Вино? В невеличкій дозі

1 ... 12 13 14 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"