Читати книгу - "Дух часу"

Оля задумалася.

— Семенихо, — сказала Оля по хвилі, але так непевно й тихо, що Галя ледве зачула її слова. — Семенихо! ви би мені не дали тоту перемітку? Я би вам її вишила за тоті гроші, що Калина…

— А ви будете знати тото шити?

— Буду знати, уздрите, що буду, не бійтеся…

— Та я не боюся, але що скажуть мамуня, що їх дитина вишиває мужичкам перемітки?..

— Я буду крадці шити. А ви, Семенихо, не кажіть нікому, ні мамі, ні таки нікому, прошу вас, Семенихо!

Семениха подала полотно і забожилася, що нічо нікому не буде говорити. Оля скоренько хопила завитє і побігла до хати. Галя злізла з своєї гойданки та й побігла за нею.

— Ти хочеш шити Семенисі перемітку? — запитала вона.

— Цить, не кажи мамі, — заговорила вона швидко, — мама би ся загризла, а я хотіла би собі купити черевики…

Відтоді Семениха водно приносила Олі шитє від людей, котрим казала, що ніби вона сама шиє. Говорила, що люде дивуються, що така газдиня бере шитє; що Калина аж ворогує, називає її захланною багачкою, але вона не дочекала би завтрішньої днини, земля під нею би ся запала, якби вона хоть словечко сказала, за що її паннунця просили.

Мати, здаєся, знала про Олин заробок, бо тяжко при такій тісноті сховати хоть би один крейцар, хоть Оля казала, що гроші за кури, котрі вона собі годувала. Але мама виговорилася сим своїм знанєм аж при послідніх хвилях житя Олі, котрого нитка також нагло перервалася.

У сусідстві займився огонь; страхалися, що от-от він лизне своїм язиком і загорне усе їх обійстє. Оля хапала, що могла, з хати і виносила далеко на дорогу. Огонь не дійшов до їх хати, але Оля застудилася, втомилася, дістала запаленя легких, і до тижня вже її не було.

Вона чула свою смерть і спокійно їй піддавалася.

— Не посилайте по лікаря, не викидайте дурно грошей, — говорила бідненька, — я умру, я чую, що умру, і хто знає, чи то не буде ліпше для вас і для мене самої…

— Не говори того, доню, робітнице моя, — говорила крізь сльози мати, — ти мені не була тягарем, ти сама старалася на себе, чого ж ти бажаєш умирати, ти ще така молода…

Оля сумно усміхнулася.

— Мені лиха хороба подерла лице, і не для мене утіха молодості, а вам таки легше буде, — говорила вона таким тужливим голосом, як би просилася, аби їй вільно було умирати.

А проте, в нападах сильнійшого болю вона просила рятунку, а як учула, що післали по лікаря, то кілька разів питалася, чи ще не їде?

Коли зближався її конець, вислали Галю з якоюсь орудкою нагору до попаді. Вона нічого не підозрівала, ідучи, аж там спостерегла, що її якось без причини задержували. То її як би укололо в серці, і вона потихоньки викралася від них. В кухні слуги переглянулися межи собою, коли вона переходила тамтуди, що її ще більше затривожило. Не оглядаючися, вона чимскорше побігла додому. Дома було уже по всьому: Оля ще не убрана, лиш покрита чорною хусткою лежала на тапчані, а стара Іваниха, все найперший гість у таких припадках, клячала насеред хати й голосно говорила «Отченаш».

Галі почорніло в очах, і вона впала без пам’яті.

Ах, кілько-то вона, кілько разів пізнійше говорила: «Олю, дорога Олю, ти ліпшу собі часть вибрала, ти щасливійша, тому що-сь умерла…»

Змінилося їх положене і їх житє. З сусідами вони перестали бувати, бо не було ані чим виїхати, ані в що убратися, як треба. Сусіди у них також не бували, може, з милосердя, аби не робити коштів. Так помалу про них і забули.

Лиш одна близька сусідка, їдучи або вертаючи з міста, часом до них повертала. Мати Галі підозрювала, що вона лише для того повертає, аби придивитися ближче її нужді, бо і перед тим не дуже її навиділа.

Раз щось їй прийшло до голови запросити їх до себе на празник. Мати Галі спочатку ані думала їхати. Куди їй було тепер до празників! Але Галя уже тогді була спорим підростком, і не раз кортіло її бодай хоть трохи вихилитися з-під низької стріхи їх хати. Бачивши її охоту, мати не противилася, а може, і подумала, що ліпше буде, коли її хто і вона кого видіти буде.

Але в що тут було убратися? Вони не мали одежі такої, як треба, та й купити ні за що не було. Мати набрала якоїсь легонької тканини, дала жидові в місті скроїти, а Галя сама мала собі ушити.

Гірке то було шитє! Невмілою рукою прикладала вона кусник до кусника, не знаючи тому ні ряду, ні порядку, аж ледве-не-ледве ушила щось такого, що можна було на себе затягнути. Коли скінчила, виділося їй, що дуже гарно убрана, і була з себе незвичайно рада.

Аж на празнику, коли уздріла других і з ними порівняла себе, побачила всі недостатки й хиби свого убраня.

Несміла і змішана, забилася вона в найтемнійший кутик покою і боязко дивилася на не знаний їй дотепер товариський рух.

Найбільше впадали їй в око панни деканівни. Вони були дуже красно почесані і мали сукні, пороблені модно і складно. З лиця гарні вони не були, — були навіть погані і менше танцювали від других паннів, а все-таки не були так забуті і неспостережені, як вона. Вряди-годи таки хтось із паничів до них завернув, тимчасом вона сиділа в кутику, поликаючи сльози й надармо виглядаючи,