Читати книгу - "Там, де південь..."

а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос. * * *

Над Аляудами завжди чисте небо, як відкрита книга, з білим вапном хмар; іноді воно нагадує чисту глазур або дитячі підгузники, кому як заманеться. Звідти дихало чистотою простору й води, солоного бризу, і тому, напевне, там завжди товклися мєлкі. Дорослих такі штуки не влаштовували: перевернуті плити з розкритими хлєбальниками могил, як беззубі роти бабів, що знуджено позіхають на білі піски пустирища, перетятого стічною канавою під назвою Річка, що котила сморід, привидів, шматки прогнилої плоті… Принаймні, у всіх складалося таке враження. Але такими були Аляуди: і взимку, і влітку, й восени. З тим по-дитячому ображеним небом над ними. З того випадку на Аляудах заправляли мєлкі — від восьми до тринадцяти років сопливі виблядки. Повні дегенерати: безбашенні, безкотушечні, злі й сердиті — від паскудного драпу й вічної суходрочки. Але тут їхнє царство. І цього року вони повністю взяли його на відкуп. Вдень вони шарилися містом. Здебільшого це був центр і район зоопарку. Біля чорної пантери. Вони просто-таки пищали і кайфували, нанюхавшись або накурившись якоїсь гидоти, з цієї чорної кішечки. Вони шманали, крали, випасали, як собаки здобич, заманювали, коли це вдавалося, на Аляуди. Така собі банда сопливих анархістів, яка не підкорялася нікому. Навіть Халяві й аксакалам. А нас вони сприймали майже собі за рівню. Того дня до мєлких завітав Біба. Він ще брав їх старими понтами, новеньким модним прикидом, підвішеним язиком і порнухою на вітчизняному відику. Вони дозволяли собі його слухати. Біба приносив їм справжню наркоту, випивку, сигарети. Іноді Біба приводив двох-трьох хорів, яких дванадцять чи тринадцять сопливих виблядків трахали на хор, а дівахи лежали й курили. Під ранок вони розповзалися: хто по склепах, хто по домівках, щоб назавтра їхні тата і мами розвозили чадищ у випрасуваних шортах по школах. Виблядки з синцями, наквацьовані зеленкою, шкутильгаючи, ще з мокрими зачісками й у білих випрасуваних сорочках тягнули тяжко футляри зі скрипками, тромбонами, течки з нотними партитурами, чинно шествували сонними вулицями, щоб повернутися в справжнє життя, яке здебільшого закінчувалося задовго до повноліття… Або у малолітній зоні на пітушатні… Того дня, холодного й чистого, наче дитяча сльоза, так, наче дитяча сльоза, Біба прийшов на Аляуди в паскудному настрої. Він довбався два дні на чистому морфіні, вони довго розмовляли і з'ясовували стосунки між Іркою, доктором і ще кимось. Потім він із двома парубками заліз до своєї сусідки в квартиру, витрусив усі коштовності й гроші: бабу згвалтували — без цього не обходилися майже жодні походеньки Біби, — і він знову повернувся до Ірки та доктора. Але його не пустили. І Біба, завантажений рижухою, в повному ульоті, подався на Аляуди до мєлких, які вже припасали, щоб припєтушити, чергову жертву — звісно, зі свого оточення. Мєлкі, крім курива, ацетону, активної й пасивної підарастії не могли вигадати ніякої іншої розваги. Що може дати розніжений південний мармеладовий полудень? Початок осені, й уже збиралося на грозу Ще котилися грози й теплі дощі. Єдине приємне, що я міг згадувати в цьому комфортабельному, інспірованомулюдьми пеклі.

* * *

Вона котила у кавовій-з-молоком Волзі, й приємний вітер бив у обличчя, і запах від широкої батькової спини, впевненості чоловічої, давали їй ілюзію, що світ і життя також прекрасно складаються, як нарізаний мармеладом жовтий полудень за вікнами. Вона сиділа з прямою спиною, відчуваючи в собі холодний черв болю: частіше й частіше їй не вдавалося втримувати в собі той заборонений клубок вогню і зберегти хоча б подобу дорогоцінного тепла, що витікало й чомусь не поверталося світлими ранками — з шумом моря, криком чайок, запахами персиків, кави й меду… Холодні черви, ще до світання холодні черви болю повзали її хребтом, коліна крутило, а з носа текли банальні соплі. Рівно о шостій вона починала кашляти, захлинаючись кавою. Останніх три місяці вона не знала міри. Це спочатку нагадувало перший сексуальний досвід, коли віддаєшся з роздутими від збудження щоками й ніздрями: не важить, хто ляже з тобою, засадить — головне взяти, просто з повітря, відчуття щастя й живої думки. Головне — новизна почуттів, що не мала ніякого відношення до того розуміння любові, котре увійшло в її кров із книгами діда, баби, батька й матері, з вихованням і гармонією світу, розтягнутого синім шовком перед уявою. Матері вона взагалі не любила й не хотіла пам’ятати. Навіть не цікавилася, коли і як вона пішла з цього світу. Зараз вона нічого не читала, розмови з нею спочатку обов'язково торкалися її фізичних, психологічних відчуттів щодо морфіну й усілякої барбітури. З Альбертом, з Бібою вони говорили годинами, довгими і захололими, наче її зіниці після кожної ін’єкції. А тому вона здригнулася, коли батько прямо сказав, не обертаючись:

— І давно це трапилося?

— Ти про що, тату?

Батько промовчав, і так вони котили в сліпучий осінній полудень, перших днів осені, кожен думаючи про своє.

— Висадиш мене біля інституту…

Але перед тим як вийти, вона відкинулася на спину, довгі її пальці забігали колінами, і ось так, наче намагаючись зібрати розбиті скалки думок, вона, напевне, подумала, що справді треба сказати щось батькові. Зібравшись, вона нахилилася, поцілувала батька в щоку, і він відчув, як тремтять її холодні губи.

— Все гаразд, тату, я справлюся. Забереш мене о п'ятій. Добре?

Полковник поплескав її по плечі, і повільно та уважно повів свою кавову-з-молоком Волгу. Він і його автомобіль пробралися вулицями, фіолетовими тінями, сановито й повільно, до свого помешкання. Полковник піднявся східцями з червоного дерева, вичовганими і древніми, на другий поверх. Зупинився, пошукав очима служницю, скинув кітеля, розщібнув галстук, і подивився на телефон. Чорний і непривітний, як йому видавалося зараз.

— Буде дощ, — сказав полковник.

Полковник налив коньяку і випив. Взявся рукою за серце й подивився на вікна, на фіолетові повзучі тіні. Нижня губа, жорстка, розсічена з одного кутка, розтягнулася, як у ображеної дитини. Полковник пив коньяк, одним краєм ока зиркав на телефон, на тіні, і губа його розтягувалася, тепер радше як у клоуна, аніж у дитини. Гумового, старого, забутого, дурного клоуна. Нарешті алкоголь зробив своє діло. Полковник встав, зняв трубку і когось покликав. Вітер, що