Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

його бриніла заздрість. Отож ухилитися від візиту до клубу Тоні не випадало.

І він вирішив зрештою покінчити з цим дорученням.

Може, з марнославства, а може, просто щоб виграти час, він спочатку зайшов до перукарні підстригтися. Крім того, він виявив у себе на сорочці плями від поту, й досить-таки помітні. Тоні навіть упіймав себе на думці про те, чи не штопані в нього шкарпетки. У цьому він не був певен і, щоб переконатися, зайшов до туалету.

Так і є! Шкарпетки заштопані, та ще й різними на колір нитками.

Після перукарні він мимохідь в універмазі купив пару шкарпеток і натягнув їх там-таки, в туалеті.

Втупивши очі під ноги, він підіймався сходами, що вели до клубу «Афродіта». Перед собою Тоні бачив тільки окремі східці. Він не зміг би сказати, чи висіли на стінах якісь картини, й не пам'ятав, якого кольору були шпалери. Він перебував у стані збудженого чекання, надзвичайної зосередженості й готовності до відсічі.

Містився заклад на другому поверсі. Оскільки внизу Тоні вже подзвонив, то біля дверей на нього чекали. Дивився він так само під ноги.

Чорні туфлі на високому підборі, чорні панчохи. Ноги, що могли однаковою мірою належати і шістнадцятирічній, і тридцятирічній. М'який червоний килим.

Тоні не зважився звести очі на жінку, голос якої був зовсім юний.

— Добридень, мене звуть Габі. Ви вперше у нас? Проходьте сміливіше! Спочатку можете спокійно оглядітися.

Тоні прошмигнув услід за туфлями на високому підборі. Тепер він побачив і литки. Чорні панчохи ззаду були зі швом. Дівчина провела його вузьким коридором до чималої кімнати. Там чувся гомін голосів, що підбадьорило його, і він трохи підвів очі. Тепер він побачив її вузький задок, що був зовсім голий.

— Що б вам запропонувати? Чи, може, краще відразу перейдемо на «ти»? А пиво яке ви п'єте: «Бек», «Кельні», «Альт» чи «Експорт»?

Вона повернулася до нього обличчям. Незважаючи на косметику, Тоні дав би їй щонайбільше років вісімнадцять-двадцять. А може, навіть п'ятнадцять-шістнадцять. Вона мала високі тугі груди юної дівчини, яка тільки віднедавно приймає таблетки і тіло якої ще не звикло до такої великої кількості гормонів.

Тепер він обвів поглядом кімнату, що раніше правила, мабуть, за кухню у звичайній квартирі. Без великих витрат її переробили на міні-бар: маленька стойка, перед нею — чотири високі стільці, у кутку два крісла й канапа.

На канапі лежала, випроставшись, блондинка, щедро виставивши напоказ усе, що мала. Вона курила сигарету з фільтром. Блондинка зухвало подивилася на Тоні й склала свої криваво-червоні губи в поцілунок.

У кріслах сиділи ще дві жінки, але приглядатися до них Тоні не став, знаючи, що вони від нього чогось чекають. Він мав вирішити, з котрою із них піти в задню кімнату, хоч як йому цього не хотілося.

Зараз йому найбільше хотілося поговорити з ними, розповісти про смерть Маркуса Бергера. Можливо, вони поставляться до нього навіть як до рятівника й визволителя.

У своїй ролі Тоні почував себе зовсім непевно. Чого сподіваються від нього ці жінки? Чого сподівається шеф? Він мав прийти до клубу й щось там знайти. Але що?

Коли провадиш розслідування, рідко знаєш наперед, що буде потім. Інакше не треба було б і розслідувати. Але в цій ситуації від нього сподівалися надто багато.

Він відчув, як у нього трохи запаморочилось у голові.

Відчинилися двері, і ввійшов чоловік років п'ятдесяти — теж із втупленими під ноги очима. Він поправив краватку, а потім з усмішкою оглядівся на всі боки. За ним із дверей з'явилася дівчина.

«Ще зовсім дитина», — подумав комісар Вуст, дивлячись на її хлопчаче тіло, коли вона пройшла повз нього до стойки, налила собі пива й випила його великими жадібними ковтками. На обличчі в неї Тоні побачив огиду.

— До побачення, дівчата! — гукнув чоловік, простуючи до виходу. Затримувати його ніхто не став.

Дівчина втерла рукою губи й попросила в однієї з «колег» сигарету.

Тепер Тоні розглядав цю дитину зовсім відверто. Він мав прийняти рішення! Усе в ньому опиралося думці про його причетність до того, що ця дитина повинна віддаватися першому-ліпшому чоловікові.

З хвилини на хвилину в дверях міг з'явитися новий клієнт. Стражданням дівчини Тоні міг би негайно покласти край однією простою фразою: «Маркуса Бергера вже немає живого».

Праворуч від нього відчинилися двері. Він мимоволі глянув у той бік. На порозі стояла з зухвалим виглядом огрядна жінка. Як і решта, вона була в чорних панчохах, підв'язаних до міцного чорного корсажа, який щільно облягав її масивне тіло. Груди в неї аж випиналися з корсажа. Він був їй замалий принаймні розміри на два. І, мабуть, не випадково. Вона стояла руки в боки, трохи задерши підборіддя, й справляла агресивне враження. І, тільки почувши її голос, Тоні впізнав пані Шівас.

— Любі дівчатка, цього пана звуть Тоні Вуст. Він із карної поліції і хотів би вам про щось повідомити!

В голові у Тоні запаморочилося ще дужче. Здавалося, в нього ось-ось підітнуться коліна. Ні, це вже занадто! За що йому таке? Невже вона не могла з'явитися на кілька секунд пізніше? Та й чому не залишилася вдома?

Тіла у всіх жінок виказували напруження ще виразніше, ніж їхні нафарбовані обличчя. Жінки вичікували.

Вуст почував себе, мов кролик, загнаний мисливцями. Петляти вже марно. Загоничі його оточили. Ось у нього вже прицілились. Перший же постріл коштуватиме йому життя.

— Пан комісар хоче вас повідомити, що Маркус Бергер — цей огидний кавалок лайна — нарешті дістав справедливу покару! Хтось виявився доброзичливим до нас і вбив його!

Вуст заплющив очі й ухопився за стойку бара, чимдуж силкуючись не зомліти. Може, це й на краще. Мабуть, тепер вона зняла з нього відповідальність…

— І, звісно ж, комісар має також пояснення того, чому від нас і досі приховували звістку про смерть Маркуса Бергера! Адже його ще