Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

вчора вбили! Може, хтось із вас читав у газеті повідомлення — воно було невелике, — що на вулиці Горнпотвег знайдено труп чоловіка. Про Маркуса там не було жодного слова! Нас зумисне обманювали! Обидві останні зміни були б уже не потрібні! За це ви можете подякувати панові комісару!

Тоні не наважився розплющити очі. Може, вони зараз накинуться на нього, як гієни? Чинити опір він був не готовий і не спроможний. А може, йому зараз розіб'ють на голові пляшку? Він чекав найгіршого.

Тіло його було мокре від поту. Запала тиша, гнітюча тиша.

Мовчанка неначе паралізувала його.

Одна з жінок почала схлипувати. Інша — хихотіти. Блондинка рвучко підхопилася з канапи й сказала:

— Ну, тоді, виходить, кінець… Мене ви тут більш ніколи не побачите! І вона вискочила з кімнати. Решта жінок ще залишалися.

Знову запала тиша.

Було чути, як у сусідній кімнаті блондинка порпається в своїх речах, як шурхотить одяг, що його вона поспіхом натягувала на себе. Потім грюкнули двері й на сходах дрібно зацокали підбори.

До Тоні поволі поверталося самовладання. Він звів очі, намагаючись подивитися пані Шівас в обличчя. Їхні погляди зустрілися. Це була своєрідна боротьба. Хто довше витримає погляд другого.

Решта жінок підійшла до нього ближче. Він навіть не помітив, звідки раптом узялися купальні халати й рушники, якими жінки прикрили свої тіла.

Страх перед Маркусом Бергером зійшов із жінок, неначе бруд під гарячим душем. Усі приниження та образи, що їх вони мусили терпіти, весь накопичений страх і гнів розрядилися тепер на Тоні Вусті. Жінки влаштували йому перехресний допит.

— Чому ми про це дізнаємося аж тепер?

— Чому газета не назвала його ім'я?

— Чому ви не заарештували його ще кілька років тому?

— Чому взагалі газети мають право друкувати такі об'яви, які давав клуб «Афродіта»?

— Хто його вбив? Я хотіла б особисто подякувати тій людині!

Після того, як у всіх відлинула перша хвиля гніву й жінки одяглися, їхній гнів поступився місцем новому страху. Мабуть, їхні страждання в останні роки чи місяці були цілковито марні. Тепер про це, звичайно, довідається громадськість? Чи розплутуватиме карна поліція цю історію в усіх подробицях? Може, навіть преса візьме в цьому участь?

Жінки знову почали закидати Тоні Вуста запитаннями. Тепер, щоправда, трохи приязніше, жадаючи розуміння й співчуття.

— Ми, звичайно, можемо покластися на вашу скромність?

— Сподіваємось, ви не станете розголошувати цю справу?

— Чи не можна все забути?.. Тепер, коли це нарешті минуло…

Тоні довелося докласти зусиль і переконати жінок, щоб вони всі назвали свої імена та адреси. Це був не допит, а скоріше бесіда. Все ж таки відвідання клубу «Афродіта» дещо дало.

Він дізнався, що дівчинці, схожій на хлопчика, тринадцять років і що вона вже цілий рік працює в клубі Маркуса Бергера. П'ятдесятирічний чоловік, який щойно пішов, — її постійний клієнт. Вона не може порвати з цим зі страху перед батьком та матір'ю.

Та й кожна жінка мала когось такого, від кого приховувала свою любовну пригоду. Жодна з них якогось витонченого шантажу не зазнала. Все крутилося щоразу навколо однієї любовної пригоди з Маркусом Бергеном у минулому. А після того, як вони вплутувалися потім у його гру, вороття назад для них уже не було. До фотознімків тепер додалися ще й магнітофонні стрічки із записами того, як вони пропонували себе клієнтам.

Дівчині, котра йому відчинила, було сімнадцять років. Тільки вона зізналася, що пішла на це добровільно. Маркус Бергер шантажував її з чотирнадцяти років. Потім вона почала користуватися великим попитом, і він став іноді, якщо вона особливо старалася, давати їй гроші.

Згодом він дозволив дівчині залишати собі десять, а тоді навіть двадцять відсотків. Робота ця їй подобалась. Тим більше, що ніяка інша їй усе одно не світила, та й перспектив на майбутнє теж не було.

У клубі «Афродіта» вона працювала «на підміні». Щоразу, коли котрась із дівчат не могла прийти, вона її підміняла.

— Маркус найняв для мене окрему квартиру, де я приймаю клієнтів і вдень, і вночі. До мене він щедрий. Я зовсім не розумію, чому всі так ненавидять його. Так чи так, а я роблю це добровільно. За один день Маркус отримує від мене п'ять сотень. Решту я завжди лишаю собі. Так можна навіть дещо відкласти. Коли мені виповниться двадцять років, я покину це діло. А доти зберу досить грошей, щоб відкрити невеличку крамницю…

Пані Шівас постукала себе вказівним пальцем по чолу.

— Ох, дівчинко, дівчинко, і як тільки можна бути такою дурненькою?

— Маркус відкладав гроші для мене! Так! Він сам показував мені ощадну книжку! Просто я не вмію поводитися з грошима, тому він і забирав їх у мене. Він заощаджував для мене. Коли мені буде двадцять… Він хотів стати управителем у моїй крамниці. Я б тільки їздила та добирала моделі! Ми збиралися відкрити просто незвичайну крамницю.

Тоні Вуст лише похитав головою, дивуючись з такої наївності.

— Як ти гадаєш… Даруйте, як ви гадаєте, у кого тепер ваші гроші?

Дівчина знизала плечима, потім раптом заплакала, затулила долонями обличчя й, схлипуючи, заголосила:

— Мої гроші, мої гроші! Хто мені тепер поверне мої гроші? Який мерзотник убив його? Всі ви були завжди проти нього! — Вона підстрибнула мов тигриця, відштовхнула жінок убік, вишкірила зуби й несамовито закричала: — Це ви його вбили! Ви, всі разом! Ви всі об'єдналися проти нього! Ви всі його ненавиділи, з самого початку, ви позбавили його всяких шансів! Ви вбивці, вбивці! Прокляті Богом убивці!

Аж коли пані Шівас дала їй кілька ляпасів, дівчина зразу притихла й опустилася на канапу.

Після невеличкої паузи Вусту помалу вдалося з'ясувати у жінок їхні імена та адреси. Мабуть, найрозумніше було б викликати тепер їх усіх по черзі на допит, але Тоні розважив інакше. В цій