Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

сенсацією».

Мати: Він завжди любив когось пригощати. Як ми переїхали у свою власну квартиру, то гості нас не обмиинали… Він також любив писати листи, а ще більше — їх одержувати… А клопоту дедалі прибавлялося. Він аж змарнів, коли перейшов на роботу до редакції газети «Молодь Черкащини».

Поет: На початку 1960 року Симоненко був затверджений завідуючим відділом пропаганди новоствореної обласної молодіжної газети. Справді, роботи у нього побільшало і відповідальності — теж. Але за турботами-клопотами він не забув надіслати мені перший номер «Молоді Черкащини» з веселою припискою: «О найСомійший Сомів!.. У муках разом з гуртом черкаських парубків народив я оцей часопис. Умудрився просунути два твої вірші. Резерви мої вже вичерпалися: лишилося тільки твоє прізвище та ім’я. А віршів ніц. Якщо не жаль і не лінь, шли на адресу: Черкас-град, парубоцька газета «Молодь Черкащини». Там я дію на ниві пропаганди, літератури і культури. Завом. Тепер по чину належить мені вирікати тільки абсолютні істини. Але не завжди вдається…» Це теж важливо знати. У тому ж листі він також просив мене: «І, нарешті, може, ти зробиш ще одну невдалу спробу свиснути в Стельмах(а) мій рукопис? Бо відновити по пам’яті навряд чи я здатен, а домашні архіви постраждали від агресії юного Симона».

Мати: Тут я чогось не розумію. При чому тут Стельмах?

Поет: Перед виходом першої книжки «Тиша і грім» молодий поет шукав авторитетної підтримки. А в той час хрещеним батьком багатьох літературних молодят був Михайло Панасович Стельмах, який редагував перуку Тамари Коломієць, благословляв Василя Діденка та інших наших студійців. Ось чому за проханням Симонека я передав його вірші шановному майстрові. Але, на превеликий жаль, той рукопис нерухомо пролежав близько року. Я таки забрав його і вельми обурювався незрозумілою байдужістю видатного письменника до свого молодого колеги. Якраз перед тим Вася писав із Черкас: «Коля, мені вже незручно тобі нагадувати про свою горе-збірку, але ти якось забери її в Михайла Панасовича та хоч мені поверни назад. Буду синові вірши читати. Я ж розумію, що в нього й без мене клопоту вистачає…»

Мати: Невже Стельмах не захотів прочитати той рукопис? Чи були якісь інші причини?

Поет: Були інші причини… Якраз у той час (кінець п’ятидесятих і початок шістдесятих років) Михайло Панасович вів одчайдушну боротьбу за свій роман «Правда і кривда». Вже потім — через багато років — Стельмах казав мені: «Ви знаєте, що я все життя боровся із бабійчуками та маланчуками. Та я ніяк не прощу собі, що не встиг підтримати Симоненка…»

Мати: А мені іноді здається, що Вася підтримав усіх молодих поетів — і черкаських, і київських… А от сам він друкувався мало. Тому й сутужно нам жилося. Він більше займався редакційними листами, часто їздив у відрядження. Говорив мені: «Шукаю інтересну автуру».

Поет: Переглядаючи підшивки «Молоді Черкащини», я помітив, що серед активної автури Симоненка були партійні і комсомольські працівники області, черкаські і київські поети… На жаль, я не знаю всього тогочасного Василевого товариства.

Мати: Його товариство я добре пам’ятаю: Петро Жук, Микола Сніжко, Жанна та Володя Руденки, Микола Дашківський, Микола Яременко…

Поет: Тепер це відомі журналісти, відповідальні працівники і спеціальні кореспонденти багатьох партійних газет. Звичайно, ці люди знають чимало неповторних деталей із життя і творчої діяльності свого незабутнього товариша і друга. Та ще немає між нами такого уважного і дбайливого літературного слідопита, який би зібрав докупи геть увесь творчий доробок поета і журналіста. Навіть і досі не зібрано те, що друкувалося під його справжнім прізвищем і під псевдонімом «В. Щербань». Зокрема, те, що публікувалося у «Черкаській правді» та в «Молоді Черкащини», а також у київських журналах… От, скажімо, не так давно у журналі «Україна» друкувалося невідоме оповідання Симоненка «Лісник» яке розшукав київський журналіст Микола Шудря.

Мати: Я читала те оповідання у Василевій чернетці. Воно спочатку називалося «Однорукий лісник». Дуже інтересне оповідання. І таке правдиве, що одірватися не можна.

Поет: У цьому оповіданні ми знову бачимо людей, сплюндрованих війною: і однорукого інваліда-лісника Петра і колоритного діда ХЕТЕЗЕ, і хлопчика-безбатченка, що горнеться до людської доброти. Типові характери повоєного села… Споріднені душі… Без перебільшення можна сказати, що оповідання «Лісник» написане рукою справжнього майстра-новеліста — на такому ж високому художньому рівні, як «Вино з троянд» або ж «Весілля Опанаса Крокви»… Сподіваюся, що в недалекому майбутньому будуть зібрані й опубліковані всі твори Симоненка. За цю справу серйозно узявся чудовий літературознавець Василь Васильович Яременко — професор Київського університету. Та й ми з вами немало зробили для увічнення пам’яті людини і поета.

Мати: Тільки недавно якусь дещицю із Василевих чернеток я передала до Києва у музей літератури.

Поет: А в музей-архів із вашого дозволу я передав посвідчення Василя Андрійовича Симоненка — члена Спілки письменників СРСР. Щоправда, на тому посвідченні немає обов’язкового підпису самого автора. Він не встиг.

Мати: Він багато не встиг зробити. Але мене найбільше хвилює те, що його окремі твори десь ходять по людських руках… А деякі вірші його і фейлетони друкувалися тільки в газетах — більше ніде. Так, пам’ятаю, ще в «Молоді Черкащини» він друкував одну смішну-пресмішну історію про пожежників. Це про те, як згорів громадський сарай, що знаходився навпроти пожежної вежі…

Поет: Я знайшов той фейлетон у молодіжній газеті за трете серпня 1960 року. У ньому розповідається неймовірна, але правдива історія про те, як на відстані тридцяти метрів від пожежної охорони загорівся господарський сарай і як наші моторні пожежники приїхали туди з великим запізненням. Що ж їм залишалося робити? Присісти, як пише Симоненко, та дружно заспівати:

Ты гори, гори, моя лучинушка, Догорай, последний огонек.

Мати: Якось при мені за дружнім святковим столом Василь розповідав таку комедію, що всі нашігості од сміху за животи бралися. А комедія про те, як у Черкаси привезли дешевенькі заграничні костюми. Той комплект, як у нас водиться, продавали із-під прилавка — та й то не всім. Хто міг — той зубами