Читати книгу - "Фанданґо, Олександр Грін"

охоче, сміючись і щось кажучи бабі циганською, мабуть, зачувши поживу. Зайшовши, вони зирнули кругом, і я усадив їх.

— Дай хоч окрайчика, — одразу ж забалакала моя смаглява піфія та, не чекаючи відповіді, вправно схопила шматок хліба, водночас одламавши половину огірка; потім заходилася їсти з характерною й природньою безсоромністю дикої степової натури. Вона жувала, а баба раз-поза-раз повторювала:

— Позолоти ручку, щастя тобі буде! — і, витягши колоду аж чорних од лепу карт, обслинила великого пальця.

Буфетник заглянув у двері, але, побачивши карти, махнув рукою та щезнув.

— Циганки! — сказав я. — Ворожити будете після мене. Я перший ворожу.

Я взяв руку молодої циганки та став удавано вдивлятися в лінії смаглявої долоні.

— От що скажу тобі: ти побачила мене, але не знаєш, що мусиш робити найближчим часом.

— Ну то скажи, будеш циган! — зареготала вона. Я продовжував:

— Ти скажеш мені… — і тихо додав, — як знайти людину на ім’я Бам-Ґран.

Я й не сподівався, що це ім’я матиме таку силу. Циганки враз перемінилися на обличчі. Баба, стягнувши хустку, прикрила лице, по якому судомою перебіг жах, і зігнулася, наче гідна була крізь землю провалитися. Молода циганка силоміць випростала з моєї руки свою та приклала її до щоки, дивлячись прямо й дикувато. Обличчя її побіліло. Вона скрикнула, підхопившись, пхнула стільця, потім, щось коротко шепнувши бабі, похапцем повела її, оглядаючись, наче я міг погнатися. Бачучи, що я всміхаюся, вона отямилася і, вже на порозі, кивнувши мені, важко й уривчасто дихаючи, сказала не своїм голосом:

— Мовчи! Все скажу, туто чекай; тебе не знаємо, балакати будемо!

Не знаю, чи злякався я, коли таким навальним і разючим чином підтвердилася сила дивного імені, але думки мої «заледеніли», наче серед ночі над вухом, чутливим до мовчанки, пролунала сурма. Нервово щулячись, випив я ще чашку спеції, добряче закусивши м’ясом, але наче байдуже, не почуваючи голоду крізь туман почуттів, що беззвучно кипіли в мені. Стривожений невідомістю, я повернув голову до перебірки, прислухаючись до загадкового тембру циганської розмови. Вони радилися довго, сперечаючись, то репетуючи, то притишуючи голос до ледь чутного шепоту. Це тривало чимало часу, і я вже встиг трошки заспокоїтися, як увійшли троє, обидві циганки та дід-циган, що зирнув на мене ще з порогу двозначним, різким поглядом. Уже ніхто не сідав. Говорили всі стоячи, з хвилюванням, аж їх кинуло у піт; його краплі блищали на чолі діда та скронях циганок і, зітхнувши, витерли вони його кінцем торочкуватої хустки. Лише старий, не звертаючи на них уваги, дивився мені просто в очі, мовчки, немовби хотів узнати враз, поспіхом, що скаже моє обличчя.

— Нащо таке слово маєш? — мовив він. — Що знаєш? Кажи, брате, не бійся, ми люди свої. Як розповіси, самі скажемо; як не розповіси, віри не ймемо!

Припускаючи, що це з якоїсь причини входить до плану порозуміння зі мною, я, наскільки міг просто й зрозуміло розповів їм історію з іспанським професором, багато чого призабувши, але назвавши місце й перечисливши аксесуари. При кожному дивному пригадуванні цигани переглядалися, промовляючи кілька слів і киваючи, причому, захопившись, на мене тоді не звертали уваги, але, скінчивши балакати між собою, всі разом втупилися мені в обличчя тривожними поглядами.

— Все вірно кажеш, — сказала мені баба, — щиру правду сказав. Слухай мене, що тобі кажу. Ми, цигани, його знаємо, тільки йти не можемо. Сам іди, а вже як — потім скажу. По картах тобі буде, що маєш робити, — сам побачиш. Погано по-вашому балакаю; не все сказати можна; дочка моя тобі пояснюватиме!

Вона витягла карти та, перетасувавши їх, пильно глянула мені в очі; потім поклала чотири ряди карт, один на другий, знову змішала та дала мені зняти лівою рукою. Після цього витягла вона сім карт, розташувавши їх неправильно, і повела пальцем, тлумачачи циганською молодій жінці.

Та, кашлянувши, з надзвичайно серйозним обличчям нагнулася до столу, слухаючи, що каже їй баба.

— Осьо, — сказала вона, піднявши пальця і, мабуть, шукаючи потрібні слова, — місце, де був сьогодні, знову туди йди, звідти й до нього підеш. Що за місце, не знаю, але там серце твоє тьохнуло. Серце розгорілося твоє, — повторила вона, — що там побачив, це вже тобі знати. Гроші обіцяв, знову прийти хотів. Як прийдеш, сам будь, нікого не пускай. Правду кажу? Сам знаєш, що правду. Тепер думай, що від мене чув, що бачив.

Звичайно ж, я міг тільки впізнати в отих вказівках Брока з його картиною сонячної кімнати та, погоджуючись, кивнув.

— Це правда, — сказав я, — сьогодні сталося те, про що ти розповідаєш. Тепер далі кажи.

— Як туди прийдеш… — вона вислухала бабу й замислилася, витерши ніс рукою. — Не просто можна прийти. Кого побачиш, ні з ким не балакай, аж поки діло зробиш. Що побачиш, нічого не лякайся, що почуєш, мовчи, наче й нема тебе. Як увійдеш, — світло загаси та оте, що тобі дамо, розгорни та вбік поклади, а двері замкни, щоб ніхто не ввійшов. Що станеться, що буде, сам зрозумієш і дорогу знайдеш. Тепер грошей дай, на карти поклади, дай бідній циганці, не жалій, брате, щастя тобі буде.

Баба теж стала канючити.

— Скільки ж тобі дати? — сказав я, але не вагаючись, а лишень щоб випробувати цю силу звички, що не зраджує їм в будь-яких випадках.

— Мало даси — то й нехай, багато даси — спасибі скажу! — повторили циганки з напруженням і наполегливістю.

Засунувши руку в кишеню, я взяв у жменю вісім чи десять піастрів, скільки схопив одразу.

— Ну то, тримай, — сказав я красуні.

Глянувши улесливо та жадібно, схопила вона монети. Одна впала, і її мерщій упіймав дід; баба рвонулася з місця, підставляючи жменю.

— Поклади, поклади на ручку, не жалій бідній циганці! — заволала вона, пересипаючи розмову циганськими словами. Всі троє аж трусилися, то роздивляючись монети, то знову простягаючи до мене руки.

— Більше не дам, — сказав я, однак доклав до дару свого ще п’ять штук. — Замовкніть, бо скажу Бам-Ґрану!