Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Фанданґо, Олександр Грін

Читати книгу - "Фанданґо, Олександр Грін"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 19
Перейти на сторінку:

Здавалося, це слово має універсальну дію. Азарт замовк; і тільки баба зітхнула тяжко, наче в неї вмерла дитина. Поспішно порозтикавши монети по схованках своїх шалей, молода циганка простягла до діда руку долонею вгору, щось вимагаючи. Він почав було сперечатися, але баба прикрикнула, тож, поволі розстібнувши жилета, старий витяг невеличкого гострого конуса з білого металу, по якому, коли він блиснув на світлі, мигнула внутрішня зелена риска. Негайно циган загорнув конуса у синю хустку і подав мені.

— Не розкривай на повітрі, — сказав циган, — розкрий, як прийдеш, поклади на стіл, а будеш іти, знову загорни, а з собою не бери. Все’дно в мене буде, місце собі знайде. Ну, бувай здоровий, брате, що не так сказали, — не гнівайся.

Він одступив до дверей, киваючи циганкам виходити.

— Скажи ж мені, хто такий Бам-Ґран? — запитав я, але він тільки махнув рукою.

— У самого запитай, — сказала баба, — більш ми нічого не скажемо.

Цигани вийшли, балакаючи між собою тихо, схвильовано та з острахом. Я їх вразив. Я бачив, що їхнє здивування величезне, приголомшеність та бажання миттю догодити змішані зі страхом, що в їхньому житті відбулася подія. Я й сам хвилювався так сильно, що спирт не діяв. Я вийшов і зіткнувся з буфетником, який уже не раз заглядав у двері, однак не заважав нам, і я був йому за це дуже вдячний. Циганки ведуть зазвичай вигідного клієнта за двері або до іншого затишного куточка, де змушують його дивитися у воду, а також повторювати яке-небудь нехитре заклинання, тому буфетник міг подумати, що, облишивши малювання, піддався я спокусі пізнати майбутнє.

— Утекли, фараонове плем’я! — сказав він, дивлячись на мене з похмурим інтересом. — Чаю їм подали, вони й не пили, погорлали та пішли. Злякалися вони вас, чи що?

Я підтримав цей здогад, повідомивши, що цигани дуже марновірні та що незнайомій людині важко їх умовити намалювати себе. На тому ми й розсталися, і я вийшов на вулицю, що видавалася з пітьми строєм тіней. Місяця не було видно, але світлий туман затягнув небо, надаючи перспективи сонній білизні, що переходила у морок.

Я відійшов подалі, зупинився та витяг із внутрішньої кишені пальто синю хустку. У ній прощупувався конус. Я мусив довідатися, чому цигани забороняють оголювати цю річ перш, ніж прийду на місце, тобто до Брока, бо вказівка не піддавалася ніякому іншому тлумаченню. Говорячи «мусив», я маю на увазі частку скептицизму, що ще залишалася в мені всупереч дивовижам цього дня. До того ж разюча несподіванка, яка з’являється, здолавши сумнів, завжди солодша за голу впевненість. Це я знав точно. Але я не знав, що станеться за цим, інакше потерпів би ще не одну годину.

Зупинившись на розі, я розгорнув хустку й побачив, що блискотіння зеленої риски в конусі має дивну форму світла, що наближається здалеку, — точнісінько так, немовби конус був отвором, крізь який я спостерігаю наближення ліхтаря. Риска ховалася, залишаючи світлу пляму, або проступала на самій поверхні, розсвічуючись так яскраво, що я бачив власні пальці, наче при світлі зеленого вугілля. Конус був досить важкий, висотою дюйма чотири та з розрізане яблуко в основі, досконало гладкий і правильний. Його колір старого срібла з маслиновою тінню був примітний тим, що при посиленні зеленуватого світла здавався темно-ліловим.

Захоплений і зачарований, я дивився на конус, зауважуючи, що навколо зеленуватого сяйва утворюється неясний малюнок, рух часток і тіней, подібних до чорного паперового попелу, що коливається в печі при світлі вугілля. Всередині конусу намітилася глибина, морок, у якому виразно рухався ручний ліхтар із зеленим вогнем. Здавалося, він виходить із третього виміру, наближаючись до поверхні. Його переміщення були примхливі й магнетичні; він немовби розшукував прихований вихід, підсвічуючи сам собі вгорі та внизу. Нарешті ліхтар став рішуче наближатися, спрямовуючись уперед, і, як це буває на кінематографічному екрані, його контур, збільшившись, зник за межами конуса; різко, прямо мені в очі линув чудовий зелений промінь. Ліхтар зник. Весь конус освітився найсильнішим блиском, і не минуло й секунди, як жахлива, зелена заграва, линувши з-під моїх пальців, розлилася над дахами міста, перетворивши ніч у сліпучий блиск стін, снігу й повітря — виник зеленуватий день, у світлі якого не було анінайменшої тіні.

Цей безмовний удар тривав одну мить, дорівнюючу судомному потиску пальців, якими я сховав поверхню дивного предмета. І, однак, ця мить призвела до подій.

Ще тремтів у моїх уражених очах всерозриваючий блиск, повний сліпих плям, але, мов гігантська стіна, обрушився нарешті морок, такий морок, завдяки миттєвому переходу від граничного сяйва до густої пітьми, що я, заточившись, заледве не впав. Я хитався, але втримався на ногах. Весь трясучись, я загорнув конуса в хустку з почуттям людини, що тільки-но кинула бомбу та встигла завернути за ріг вулиці. Заледве я зробив це німіючими руками, як у різних кутках міста здійнявся тривожний галас. Мабуть, що всі, хто був у цей час на вулицях, скрикнули, бо з усіх боків донеслося далеке «а-а-а», потім почувся відскакуючий звук пострілів. Гавкіт собак, попервах нечастий, посилився до розлючення, наче всі собаки разом гнали самотнього й рідкісного звіра, що знудьгувався в тісних нетрях. Повз мене пробігли перелякані перехожі, сповнюючи вулицю шаленими й жалісними криками. Нервово спітнівши, я сяк-так ішов уперед. У тьмі зблиснув червоний вогонь; гуркіт і дзенькіт вискочили з-за рогу вулиці, і дорогу перетнув пожежний обоз, що мабуть мчав наосліп, куди прийдеться. Від смолоскипів летів із димом та іскрами хвилюючий блиск пожежі, відбиваючись у блискучих касках пекельним тріпотінням. Дзвіночки під дугою били різкий сполох, візки гриміли, коні мчали, і все проскакало, зникши, наче навальна атака.

Що ще сталося цього вечора з переляканим населенням, — я не довідався, бо підходив до будинку, де жив Брок. Я піднявся по сходах із тяжким серцебиттям, заледве, крайнім напруженням волі, змушуючи слухатися ноги. Нарешті я зійшов на потрібний поверх і відсапався. У повній темряві я намацав двері, постукав і ввійшов, але нічого не сказав тому, хто мені відкрив. Це був один з мешканців, який знав мене раніше, коли я жив у цій квартирі.

— Ви до Брока? — сказав він. — Його, здається, нема. Він не так давно був і чекав на вас.

1 ... 13 14 15 ... 19
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фанданґо, Олександр Грін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фанданґо, Олександр Грін"