Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

виглядаю. Тіла після відібрання долі лишаються жити, себто існувати. Я можу використовувати тіло, якщо захочу, для того щоб тимчасово поєднувати з його втраченою долею. Втім, таке поєднання ніколи вже не дасть у сумі його.

— Колишнього власника?

— Так. Я можу поєднувати також тіла з іншими долями або з власною. Можу створювати для них нові долі з фрагментів тих, що маю. Цікаво?

— Дуже.

— А чого б я вам не радив, то це давати мені привід.

— Привід?

— Коли я отримаю долю Бурецвіта і мені стануть відомі всі ваші розмови до останнього слова, я зможу звинуватити вас, наприклад, у наклепі. Наклепі на чесного чародія.

— Це недостатній привід.

— За правилами? — він зобразив посмішку. — До речі, мене інтригує ваша освіченість. Вельми інтригує. Я відчуваю, що є багато цікавого у вашому минулому. Мій юний друг Бурецвіт останнім часом дивував мене своєю обізнаністю, а я не міг уявити навіть, де він розуму набрався. Я відразу звернув увагу на вас, але якось дивно, щоб дівчина з квіткової крамниці мала такі відомості.

— Ви хочете почути мою історію?

— Так.

— Не сьогодні. А як ви висунете мені звинувачення у наклепі на вас, якщо я нічого не пам’ятатиму?

— Пані Лірино… що б ви зробили, якби були людожером і дитиною чародія, а вас покинув наречений?

— З’їла б чародія.

— Чому?

— А чом би й ні?

— То ви обрали б такий спосіб самогубства…

— Що, отруїлася б?

— Ви образилися, мабуть, що я обіцяв поширити на вас прокляття. Але ж я недарма пов’язав ваші долі. Звичайно, спершу мені потрібна була доля Бурецвіта. Але зараз, коли я краще ознайомлений зі станом речей, мені потрібна орхідея. І ми, всі втрьох, могли б одне одному допомогти. Чи не так?

— Звідки ви знаєте, що в нього є орхідея?

— З радісного виразу його обличчя, коли ви вийшли від русалок.

— Ви не маєте права дізнаватися про результати бесіди з русалками. Ви взагалі не маєте права стежити за людиною після того, як домовитеся про термін, коли вона має з вами розрахуватися.

— Я просто проходив повз… Не маю права? За правилами?

— Так.

— Боже мій. Ви — просто живий докір сумління.

— Чому?

— Бо я ці правила ніколи не вчив.

Я підвелася.

— Чомусь я вам не вірю.

— Та-ак. То ви хочете мені сказати, що я вам брешу?

— Ні, я хочу сказати, що я вам не вірю.

— То ви вважаєте, що я брешу?

— Може, ви й не брешете, але я вам не вірю.

— Але якщо ви мені не вірите, то це тому, що ви вважаєте, що я вам брешу?

— Ні, я просто вам не вірю.

— Чому?

— Бо я недовірлива.

— Недовірливі люди вважають, що їм весь час брешуть, то ви все ж таки вважаєте, що я вам щойно збрехав?

— Ви недовірлива людина?

— Ні, що ви.

— Звідки ви знаєте, що вважають недовірливі люди?

— Якби ви були такі самі обережні у спілкуванні з Бурецвітом дещо раніше, то, може, все це могло би пройти повз вас. Але не тепер. Пані Лірино, домовмося, що ви не полишите цього милого молодого чоловіка у біді.

— Ви ж знаєте русалок. Вони могли сказати неправду.

— Могли. Тоді, значить, нічого не вийде. Але ж ми мусимо спробувати, так?

— Я дуже недовірлива людина, пане. Все це якось підозріло.

— Я обіцяю вам не порушувати більше правила.

— Багато мені дасть ваша обіцянка. До речі, це ви скупили всі сночити?

— Не всі, на жаль, лише чотири. Коли я зрозумів, що ви хочете позбутися їх будь-що, то вирішив допомогти. Пані Лірино, у вас обмаль часу. Якщо він шукатиме іншого провідника, то не встигне. Мені-то нічого, доведеться забрати його долю. Але ж ви маєте бути зацікавлені в іншому.

— Чому ви думаєте, що я можу бути провідником?

— Тому що те, що ви знаєте, знають лише провідники.

— Чародіям ніколи не щастить. Як це так трапилося, що ваш майбутній знедолений має орхідею та всі шанси її відшукати?

— Це йому пощастило, а не мені.

18

Мій батько був людиною, що знайшла свою орхідею долі. Його ім’я стало легендою. Він загинув, коли мені було п’ятнадцять. Звісно, це був його вибір, це була дуже героїчна загибель. Після смерті його я не хотіла, щоб мене асоціювали з відомим ім’ям, і змінила своє прізвище. Це не відречення, просто так мені було легше.

Він шукав свою орхідею шість років. Весь цей час я була з ним. Коли русалки покликали його, мені було тільки сім, але вони сказали йому взяти мене з собою. Вони хотіли, щоб я змогла бути провідником.

Звичайно, після всього цього я могла. Але не схотіла. Я бажала мати квіткову крамницю, тому змінила ім’я і почала нове життя. У мене був інший шлях.

Це був вечір після розмови з Моротемном. Я сиділа вдома, тобто в крамниці, перед телевізором із вимкнутим звуком і з книжкою в руках, на яку ще й не глянула. Раптом задзвонив телефон. Я взяла слухавку.

— Квіткова крамниця…