Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

коло того, дохтор, ану, слухайте: беру я один вершок та й тягну та й оглянувся, а то йде Петро Керничний. Аді, забув бих був, що він ще й крикнув: «А ти що тут робиш?» А я кажу: «Нічо». Та й як тото йому кажу, то шкрабнув я його трішки по голові.

- Буком? Чи так? Ну і за що?

- Аби-с здоров, дохтор, то був маленький патичок, а я не мав гадки його в голову трафити. Я собі гадав: замахнуся, аби біду перепудити, а він ще й поготів сам підопхався. Ну, то кажіть, дохтор, падеться мені кара, а хоть виштрикну я з цего?

Тульпеншток дивувався тому питанню, але не хотів клієнтові псувати гумору і для того обминав його:

- Що виштрикнете? Гм, гм, хто знає, може, буде й на вашім, лиш ще треба пождати.

- Ану, жди, дохтор, що я скажу: як виштрикну, то вам заплачу, а як буде кара, то плати не буде.

- Що ви балакаєте, газдо, я не дам себе зубеляти.

- Так то ви не пристаєте, дохтор? - Мохнатий прижмурив ліве око.- Тепер я вже знаю вашу мудрацію, якби ви кібзували, що я вискочу, то ви інакше говорили б! Тепер, любчіку любий, я йду до другого, ой бігме, йду до другого!..

 

Карл Шенгер 12

 

 

ХРЕСТИНИ

 

 

Нудно було Мартинові-смолякові сидіти самому в низькій колибі серед темних лісів. Для того засватав він уцтиву рубачеву Єлену та й привів у хату. Що двоє, то не одно. А хоть хатка була маленька, то молодим з-за тісноти грижі не було, бо ще дужче до себе прилипали.

Гід за годом, а Мартинові стало знов скучно, хоть їх було двоє. Та нудьга удвійку морочила його ще дужче, ніж тоді, коли він був парубком. Лиш то одно в голові смолякам, що дітей не мають.

Але одного дня зійшов Мартин з верхів до міста, аби свою смолу продати фабрикантам терпентини. Як мав вертати домів, переходив попри великий склеп із капелюхами та й станув. Такий зелений капелюх, як он той, що за вікном на виставі пишався, забаг він уже давно купити. Як він той зелений капелюшок убере на голову, то буде в чім походжати в зеленому лісі та й смоли шукати. Несміливо увійшов до склепу.

- А що має коштувати он той зелений капелюшок за вікном?

Капелюшник любив спасувати.

- Такий зелений капелюшок,- каже,- не коштує багато, але що з того, коли він клопіт приносить: як рік мине, то отся бідашка надопевне принесе вам малого синка.

Так він спасував.

- Най буде що буде,- радується смоляк ніби сердито,- давайте го сюда, він уже мій!

Стокмив та й заплатив і стару кресаню у бесаги, а нову на голову та й до Єлени. Та й носив його щасливо увесь гід і здіймав лиш перед хрестом та спати лягаючи.

Ну і дивуйтесь не дивуйтесь, а по годові учинився малий смоляк у смоляковій колибі. А хоть воно мале було, то кричало за шістьох старшеньких. Тож Мартин носить малого смолячка на руках, та й голубить, та й усе дякує тому міському капелюшникові. І відтоді не здіймав уже зеленого капелюха з голови, навіть спати лягаючи.

І другого року вчинився ще один маленький смолячок, а відтак ще один, і так до осьмого разу раз по раз. Тепер уже не навкучувалося ніколи у колибі, тепер колиба жила. В хаті кишіло. З кождого кута, з кождого гніздечка кричали малі смолячки до дєді та й до нені.

«Як весь цей дріб на смоляків повиростає,- говорив не раз Мартин,- то треба буде смоли із усего світа».

А той зелений капелюшок Мартин уже давно на сам спід черленого куфра кинув та й на колодку замкнув, але однако то нічого не помагало. А тепер знов рік пробіг.

Перед дверми сидів Мартин та й журився. В хаті метушня, всі ходять на пальцях то сюди, то туди, а двері потихоньки відчиняють і потихоньки запирають.

За якийсь часок вийшла з дверей баба в окулярах, з кошиком на руках. Вона розуміла своє діло і ущипнула Мартина в руку. Мартин гейби збудився і питав очима.

- Нівроку, дев’ятий хлопець,- повістувала баба.

Мартинові аж сльози в очах блиснули. Він сміявся і плакав.

Знов хлопець, дев’ятий!

Одним оком плакав з утіхи, а другим оком плакав з біди.

- Але щось воно отік варівке, йдіт-ко, бадіку, ’д нему самі та й ночуйте здорові.

Та й за сим словом пішла собі баба в окулярах, бо у біднім стані не гія бабі важною робитися і довго колінкувати, а у смоляка ще й стільки не треба баритися.

Мартин увійшов у хату і поспитав свою плідну поліжницю:

- А де ж той дев’ятник?

- Видиться мені, що вона поклала його в ракву від масла або в карабушку від капелюха.

Мартин шукав дев’ятника між маленькими смоляками у всіх кутах і дорікав собі стихонька:

- Госпідку милосердний, як ще який найдеся, то покладу його хіба вже у вікні, бо більше нема де.

Шукав, шукав та й нарешті найшов.

- Аді, бідашка в ракві!

Глипнув на нього та й приповідав:

- Ей, се май-май хлопець і більшенький, і товстенький, лиш щось він не пищить, бідна головко, ще загине.

- Мартине,- відозвалася Єлена з постелі,- бери його, сараку, та й побіжи через верх до попа, аби його чимдух охрестив!

- Добре кажеш, Єленко, нащо має мені відтак пан біг дорікати, що я післав на тот світ нехриста?

- Йди з богом, Мартинку,- прошепотіла Єлена і з болю прижмурила очі.

Мартин убрав святочну одежу, здіймив із жердки свої бесаги і вистелив їх сіном. Відтак вийняв із ракви дитину, запхав у тайстру, обв’язав добре і поклав у бесаги та й вибрався в дорогу. Надворі була темна ніч, але Мартинові було се байдуже, бо він знав кождий камінь, кожде дерево через весь плай аж до самого попа.

А як Мартин рагашами сходив долів,