Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

роботу, зірвався і помандрував у глиб материка, шукаючи якогось заняття на фермі.

— Ви знали якесь ім’я? Розташування? Номер телефону?

— Що, я мав спершу подзвонити і зарезервувати собі місце? — огризнувся Гіт.

— Щось мусило привести вас аж сюди.

Гіт розчаровано зітхнув.

— Я робив те, що роблю зазвичай, — імпровізував. Кілька збирачів фруктів на узбережжі підказали мені, що найкраще йти углиб, що більшість застрягає на узбережжі, бо там легше переїжджати з місця на місце, але там завелика конкуренція. — Гіт подивився на сержанта. — Але імпровізація — це не злочин. Чи не так?

Імпровізація не була злочином, але робила його історію менш правдоподібною. Чендлерові потрібно було більше.

— Продовжуйте.

— Гаразд, я ловив машину за Порт-Гедлендом, коли Ґабрієль зупинився.

— Яка у нього була машина?

— Не зна’. Шматок лайна, а не машина. І колір гівняний.

— Марка?

Гіт знизав плечима.

— Вона зупинилася. Більше мене нічого не цікавило. Побитий шматок лайна чи ні, це було краще, ніж цілий день волоктися під грьобаним сонцем.

— Реєстраційний номер?

Гіт зітхнув і заплющив очі.

— Якщо я не можу пригадати марку, що змушує вас думати, що я пам’ятатиму це?

Чендлер не відповів. Описи автівки Ґабрієля і Гіта збігалися, і обидва були нечіткі.

— А ви завжди їздите автостопом? — поцікавився сержант.

— Лише якщо не маю вибору.

— У вас не було якихось поганих передчуттів щодо нього?

— Він був високий і худий. Якби він спробував щось зробити, я б дав цьому раду. Відрекомендувався Ґабрієлем, сказав, що повертається додому з припасами.

— Ще щось?

Погляд Гіта помандрував до задньої стіни.

— Лише сказав, що живе неподалік, один. Це скидалося на правду. Ну, тобто він був неговіркий, а коли казав щось, то так тихо, що я ледве чув. Через це я подумав, що він напевно, ну знаєте, гей. — Чоловік знову зосередився на Чендлерові. — Не те щоб я щось проти них мав… Усе, що люди виробляють, це їхнє діло. Тобто я не ненавиджу їх чи ще щось таке, — пояснив Гіт, вочевидь, щодуху намагаючись висловити свою думку.

Чендлер дав йому копнýти ще глибше, сподіваючись, що це щось відкриє.

— Я намагаюся сказати, що не боявся. Я все контролював. — Гіт на мить заплющив очі, замислившись. — Я думав, що все контролюю. Запитав у нього, чим він займається, був привітний і таке інше, але найбільше за все мені хотілося поспати кілька годин. Через те, що він був незнайомець, я не зробив цього.

— Про що ви розмовляли?

— Ні про що конкретно. Я сказав йому, що сам з Аделаїди і що ці місця видаються такими ж безплідними, як і шматок від Кубер-Педі до Аліс-Спринґс, але тут були гроші. Ми виїхали з міста, прямуючи в глиб материка. Проїхали кілька з’їздів…

— Вам не здалося, що в ньому було щось нездорове? — перервав його Чендлер.

— Ні, тільки те, що він проїхав місця, де я міг би отримати роботу. Він пояснив, що сюди й так усі кидаються. Сказав якусь фразу… — пригадав Гіт, закочуючи очі до стелі, — щось про те, що не слід зупинятися біля першого водопою, який побачиш. — Чоловік подивився на сержанта. — Знаєте її?

Чендлер похитав головою, бажаючи, щоб Гіт продовжував.

— Щось про те, що ти туди дістався, але всі тварини вже потупотілися на дні і зробили воду занадто брудною, щоб її пити. Він сказав, що далі ферми кращі, тож ми продовжили їхати. Гарно було рухатися, значно краще, ніж варитися на узбіччі. Він сказав мені, що ззаду є вода, якщо я хочу. — Гіт поморщився. — Я не бачив причин відмовлятися. Хотілося пити.

Чендлер вже бачив, куди веде ця історія.

Отруєна вода. Ґабрієль теж це описував.

— Минуло кілька хвилин, і я почав слабшати. Ніби відключався. Спершу я подумав, що моє тіло просто розслабилося, напруга від того, що я в машині з незнайомцем, минула, а гаряче повітря, задуваючи у вікно, зробило мене сонним, проте з кожною хвилиною мені робилося гірше, аж поки я не перестав відчувати рук і ніг. Тоді я, мабуть, зомлів. Думаю, у воду щось підлили.

Чендлер дав йому продовжити, шкрябаючи в блокноті.

— Я прокинувся в повітці. — Гіт втягнув носом повітря. — Від наколотих дров у кутку пахло солодкою смолою. Я був закутий у якісь старовинні кайдани, від яких боліли зап’ястя. — Він показав Чендлерові роздерту шкіру, немов витаврувану на широких зап’ястях, з неї вже злазили клапті. — І ноги теж. Кайдани, як у старих фільмах про Неда Келлі[6] і подібних. Товстий шматок заліза, прикріплений ланцюгом до стіни. Він не хотів, щоб я кудись утік.

— Можете описати їх точно?

Гіт похитав головою.

— Такі… петлі у формі літери «D», з’єднані ланцюгом. І на ногах теж. Зап’ястя прикріплені до стіни. Ноги — ні, але кайдани буди занадто важкі, щоб рухатися, немов їх причепили до бетонного блоку. Я кликав на допомогу, але з вулиці чулося лише кудкудакання і цвірінькання… а за стіною хтось рухався. Тоді я подумав, що мене прикували в повітці, прибудованій до хижі. Це змусило мене замислитися, для чого там були всі ці інструменти. — Чоловік утупився поглядом у Чендлера. — Коли ти в’язень, усе видається лиховісним. Я продовжував кричати, аж поки не запекло в горлі, але Ґабрієля це не займало. Він знав, що навколо немає жодної живої душі, яка може допомогти. Трохи пізніше він з’явився у дверях, не розлючений, але й не щасливий… просто стояв. Я благав його відпустити мене, а він сказав мені заспокоїтися тим своїм дивним м’яким голосом. Я боявся, що він збирається зробити щось просто зараз, але він згадав щось про п’ятдесят п’ять. Я запитав, що це, в біса, означає, але він сказав, що ще має роботу, і пішов. Я сказав, що він не мусить мене вбивати, а він бовкнув таке, від чого я досі вкриваюся сиротами: «Можеш про це не турбуватися, — сказав він. — Взагалі не варто турбуватися. Звичайно, тебе буде вбито».

Гіт витріщився на сержанта, ніби серйозність цих погроз ще треба було посилити.

Чендлер грав чесно.

— Якщо Ґабрієль збирався вас убити, як ви втекли?

Підозрюваний поклав руки в кайданках на стіл, шкіра була надірвана, почорніла на краях ран, укритих порохнявистою кіркою.

— Пощастило. Я продовжував смикати кайданки, сподіваючись, що вони такі старі, що можуть зламатися. Так і сталося. Один із замків випав. На кілька секунд я застиг, дивлячись, як він лежить на землі, й не вірячи, що це насправді сталося. Нахилившись, я схопив із лавиці сокиру і замахнувся, намагаючись відрубати іншу частину так, щоб