Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

не відтяти собі зап’ястя. Я невтомно гупав нею, прислухаючись, чи Ґабрієль не повертається з сусіднього приміщення.

— І він не прийшов?

Гіт усміхнувся, вочевидь, пишаючись собою.

— Я знову почав волати, маскуючи шум від ударів, що дужче гупав, то голосніше кричав. Мені вдалося достатньо зігнути метал, щоб витягнути руку. — Чоловік подивився на свою набряклу долоню. — Я збирався зробити те саме із залізяками на ногах, але знайшов ключ, який висів на цвяху. Потім хотів розрубати сокирою двері повітки, але вона була тупа, тож я підійшов до дверей в інше приміщення і зазирнув усередину.

Підозрюваний заплющив очі, пригадуючи цю сцену.

— Він був там, спиною до мене, всюди лежали документи і мапи, наче він щось планував. Напевно, де поховати мене.

— Тож він був повернутий до вас спиною? — перепитав Чендлер.

— Ага.

— І у вас була сокира?

— Ага.

— Чому ви не кинулися на нього?

Гіт змовк, ніби лише зараз поставив собі це саме запитання.

— Я тільки хотів вибратися звідти, сержанте. Хай там як, він повернувся і витріщився на мене. Здавався так само приголомшеним, як я. Я кинувся до дверей, вилетів у них і побіг. Дідько забирай, я ненавиджу дику природу.

— Але ви працювали на природі, — нагадав йому Чендлер.

— Лише через гроші. Я був готовий будь-якої миті проміняти її на цеглу, гудрон та кондиціонер, але не маю достатньо мізків чи кваліфікації, щоб протирати штани за столом.

Чендлер загнав Гіта назад до його історії.

— Тож ви побігли, але не відірвалися від нього.

— Ні. У нього статура, як у тих грьобаних бігунів на середню дистанцію. Мені вдавалося випереджати його, поки я не дістався до могил.

— Могил? — перепитав сержант, вдаючи, що нічого про це не знає.

— Ага — могил. Принаймні вони скидалися на могили.

Цей негайний відступ посилив Чендлерові підозри — немов чоловік вдавав, що знає не так вже й багато.

— Скільки було могил?

— Гадаю, шість. Через ту спеку здавалося, наче я натрапив на пекло. — Гіт зблиснув слабенькою усмішкою, але вона швидко зникла, коли Чендлер не відповів. — Я рушив до верхівки пагорба, сподіваючись, що знайду дорогу, але там не було нічого, крім триметрового схилу. А тоді він упіймав мене і штовхнув на землю. — Чоловік відкашлявся. — Бійку я не дуже добре пам’ятаю, крім того, що нікому з нас не вдавалося пристойно притиснути іншого, котилися і котилися, намагаючись отримати перевагу, а потім, мабуть, опинилися на краю. Пригадую, як, приземлившись, подумав, що помер, у легенях не було повітря, не вдавалося поворухнути ні рукою, ні ногою. Тоді, гадаю, я зомлів і повернувся до тями трохи згодом, дивлячись знизу вгору на гірський хребет. Я й гадки не мав, де опинився.

— Скільки ви були не при тямі?

— Не зна’. Сонце ще не було в зеніті, тож, гадаю, кілька годин.

— Окей, — озвався Чендлер. — А де був Ґабрієль?

— Поруч зі мною. Вкритий порізами та синцями. Живий чи мертвий — мене не займало. Я залишив його там.

Отже жодний із підозрюваних не спробував прикінчити свого противника. Чендлер підозрював, що якби один із них був серійним вбивцею, то скористався б нагодою. Одне він знав точно — хтось із них не розказав правди.

Гіт продовжував свою оповідь:

— Я шкутильгав кілька годин, поки не дістався ґрунтової дороги. Пішов нею і дійшов до ферми. Не схоже було, що там хтось є, тож я вирішив спробувати позичити машину. От тоді мене знайшов мудак із пушкою. А тепер ми тут. Сидимо собі, базікаємо, поки той псих тиняється на волі.

Чендлер вирішив бути з Гітом чесним, щоб оцінити його реакцію.

— Той псих розповідає точнісіньку таку саму історію про вас — що ви викрали його і намагалися вбити.

У Гіта відвисла щелепа, обличчя зблідло, а очі швидко закліпали:

— Ви його впіймали?

— Ага, — підтвердив Чендлер. Гіт трохи помовчав.

— Він бреше.

— Гаразд. Чому? — поцікавився сержант.

— Тобто «чому»?

— Навіщо Ґабрієлеві брехати?

Гіт посунувся до краю стільця, ніжки рипнули підлогою.

— Кажу вам. Бо він псих.

— Я про те, чи була в нього особлива причина? Є хтось, хто хотів би викрасти вас і вбити? Чи ненавидить він вас достатньо, щоб улаштувати це? Маєте ворогів? Борги? Ще щось?

— Та я клав на все це майно-лайно, — кинув Гіт.

«Можливо, перша правдива річ, яку ти сказав», — подумав Чендлер. У Гітовій позі була якась така напруга, що сержантові здалося, наче всередині чоловік весь час балансує на межі, нервовий, як наляканий кіт, що заховав пазурі у м’якій підкладці свого одягу.

— Він просто псих, сер… сержанте… як там вас називають.

— «Сержант» згодиться.

Нерви у кремезного чоловіка здавали, ноги витанцьовували під столом вгору-вниз, як поршні.

— Я більше нічого не можу вам розповісти, сержанте.

Чендлер кивнув. Він уже витиснув із цієї каменюки все, що міг. Тепер йому потрібен був час, щоб спланувати наступний хід. Зараз єдине, що він мав, — слово одного незнайомця проти слова іншого та власну думку щодо того, хто з них каже правду. Якщо її хтось казав.

— Можна мені тепер піти? — запитав Гіт.

— Куди? — поцікавився Чендлер.

— Куди завгодно.

— Гадаю, вам краще буде залишитися тут, чи не так? Якщо на вас полює серійний убивця.

Гіт розтулив рота, немов збираючись посперечатися, але нічого не сказав.

Чендлер із Танею покинули кімнату для допитів і повернулися до контори. Там їх зустрів Лука, який бігав туди-сюди між столами, вихиляючись на всі боки, наче намагався зав’язатися вузлом.

— Ну? — нетерпляче запитав він.

— Нам доведеться затримати його, — озвався Чендлер.

Очі Луки запалали, але замість нього відповів Нік — його уривчастий голос долетів з-за рогу, від стійки:

— Отже, він це зробив?

— Я не знаю, — зізнався Чендлер. — Їхні історії однакові.

— Вони не можуть бути однаковими, — заперечив Лука.

Таня увірвала його:

— Але так і є. Майже слово в слово.

— То в чому ми його звинувачуємо? — захотів знати Нік.

— Я ще не знаю, — зізнався Чендлер. Він повернувся до Тані: — Запхай його тимчасом до камери. І будь обережна.

Для нього це справді було важливо. Усі вони стали йому близькі. Останнє, чого йому хотілося, — пояснювати Саймонові, Ерролу чи Кеті, що з їхньою мамою щось сталося. І так само — Джимовій матері-інваліду. Вони лише минулого року поховали Джимового батька: старий програв битву з емфіземою, яку заробив, працюючи на шахті. Чоловік, що боровся на війні так само мужньо, як із хворобою. Чоловік, який наполягав, що його похорон мусить стати торжеством життя. Він свого домігся. Триденну гулянку ледве пережили деякі плакальники.

І