Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

«Чому я пишу» (1946), «Письменники і Левіафан» (1948) та ін. Найбільш докладно про те, як варто писати й чого варто уникати у письмі, Орвелл говорить у відомому есеї «Політика та англійська мова» (1946).

Загальний пафос есею (а в усьому, що писав Орвелл, знаходимо певний пафос) винесено у заголовок цьо-

го розділу: варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу.

Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неори-гінальних зворотів та метафор. На рівні публіцистичного тексту мова йде про кліше, які читач сприймає автоматично, відразу забуваючи. Не буду наводити приклади самого Орвелла, однак ми знаємо, про що йдеться: у нашому випадку це «на ниві освіти», «у поті чола», «рясний урожай» та інші звичні звороти. Тут одразу вчуваємо поклик питомо української традиції наближення культури до ментальності та побуту мешканців села, звідки походило багато наших авторів останніх двох сторічь після фактичного демонтажу високої барокової культури. Самі по собі такі звороти не є поганими, але вже точно мають присмак архаїчності й виказують зв’язок із письменством столітньої давнини.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує. Держава, як пише Орвелл в інших есеях, намагається транслювати крізь мову вигідні їй сенси, так що письменник, який приймає подібні правила гри, сам по собі взагалі нічого не може сказати.

У художньому тексті подібний опір слід чинити банальним метафорам, адже вони відображатимуть типове бачення краси, зворушення чи піднесення, що також притуплюватиме увагу читача й жодних емоцій не викликатиме. Словом, добрий автор чи авторка завжди намагатимуться уникати сталих зворотів та шукатимуть нові засоби вираження своїх думок та почуттів. Висновок, до якого підводить Орвелл, може виглядати нищівним для художнього письма: якщо не можемо знайти новий зворот, нову метафору, краще взагалі обійтися без них і розповідати історію простими словами. Утім британець таки має рацію: кліше й банальні метафори радше дратують, ніж роблять текст дієвішим чи сильнішим. Таки краще без них.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у своїх книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — пише британець, — то викреслюйте!»

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

З іншого боку, говорить письменник, така позиція є даниною жорстокому сторіччю, упродовж якого постійно точиться боротьба добра і зла. Їхні позиції настільки чітко й рішуче протиставлені, що автор просто не може залишатися осторонь. Або він захищає добро, або стає адвокатом зла. В іншій ситуації наш письменник був би собі Еріком Артуром Блером (добре, ще раз згадаю його справжнє ім’я) і писав би, як сам зізнається, «розлогі описові романи», сповнені багатьох точних деталей та живописних замальовок. Насправді, він всотує у свій стиль і ці уявлення, але вимога лаконічного точного письма залишається.

Як бачимо, Орвелл не стільки радить, як писати, скільки застерігає, чого не писати. Наступні дві його вимоги: позбуватися претензійних слів та запозичень. Це знову ж про мовну простоту й чіткість. (Приклади і цього разу пропонуватиму свої, адже Орвеллові занурені в реальність сучасних йому періодики та письменства). Навіщо писати «корелюють», коли можна сказати «відповідають»? Чому має з’являтися «летальний», якщо зрозуміліше і навіть дієвіше писати «смертельний»? Звісно, з цим можна й не погодитися, особливо коли мова йде про наукову термінологію, але, зізнаймося, що в багатьох випадках і наші автори, вживаючи такі карколомні слова, мають на меті не прояснення сенсу, а надмірну (щойно стер «гіпертрофовану») демонстрацію власного інтелектуального статусу.

Остання вимога, яку висуває Орвелл, також пов’язана із намаганням зробити текст максимально прозорим. На його думку, треба оминати слова, які взагалі не мають сенсу — він у них колись був, проте зник, розсіявся через велику кількість суперечливих тлумачень. Класичними прикладами тут будуть політичні наліпки «лівий» та «правий», а також багатостраждальне слово «демократія». Ми й самі добре розуміємо, що уявлення про ці категорії надто загальне, ними просто жонглюють, часто прикладаючи до реальних осіб чи груп абсолютно довільно. Автор тоді мусить пояснити, що має на увазі в кожному конкретному випадку або ж узагалі забути про подібні наліпки. У читача в жодному випадку не повинно виникнути враження (це, звісно, стосується і художніх текстів), що йому надто довго й надто ускладнено розповідали історію, яку можна було зробити коротшою та простішою. Маєте що сказати — скажіть і не викручуйтеся! Десь так можна підсумувати Орвеллове бачення сенсу та стилю літератури.

Навіщо писати?

Не менш цікавими є міркування Джорджа Орвелла про авторські мотивації до письма, найповніше розгорнуті в його есеї «Чому я пишу?», також 1946 року. Знову ж, як прихильник (стираємо слово «апологет») чіткості та лаконізму, наш автор вказує на 4 причини, які спонукають писати й, у ширшому сенсі, творити.

Чесний Орвелл першою ж мотивацією вважає відвертий егоїзм. Письменник намагається вирізнитися з-поміж інших, довести, що він кращий, що кращим є саме його стиль. Усіма митцями керує свідомий чи неусвідомлений нарцисизм,