Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

проти москалів. А ти?! — звернувся до Петра.

— Я… бачиш… ще не знаю. Але коли воно справді так, то піду з тобою.

— Знаменито! — вдарив його по плечу Росович. — Там вже кількох наших зголосилося. Зложимо компанію і гайда!..

На тому слові попроїдав Зварича. Стиснув йому сильно руку і пішов швидкою, веселою ходою.

Зварич довго дивився йому вслід. Не міг з дива вийти, що таке сталося з отим спокійним, поважним Росовичем. Змінився зовсім, мов не той став. Бувало, йшов вулицею помалу, звісивши задуману голову. А тепер?! Голова догори, плечі вирівняні, уста якогось марша посвистують.

— Невже ж це війна?! — сумнівався Зварич. — Невже ж вона перероджує людей, зміняє характери?

Вперше прийшлось йому над тим застановитися, і вперше побачив, що в тій великій події є ще щось іншого, крім гуку пальби, вигуків наступаючих і стогону ранених…

***

Сонце вже докочувалось до обрію, як вернув у Бужани. Радий був, що везе зі собою знову цілу в’язку новин, якими обдарує і своїх, і Керницьких.

Саме переїжджав місток, що перекинувся через річку, як із-за закруту показалися перші ряди якогось кінного відділу. Зварич під’їхав ще кількадесят кроків і пристанув біля гуртка селян.

— Драгуни! — сказав хтось у гурті шепотом.

Кіннота їхала кроком, спокійно і велично. Розкішні коні махали головами, форкаючи та підтанцьовуючи. В заходячім сонці горіли золоті шоломи на головах драгунів, виблискували пояси старшин.

Попереду, на чорнім, як галка, коні, їхав сивий, грізний полковник. За ним, сотня за сотнею, чета за четою, драгунський полк — як казка. Все хлопці рослі, молоді, а коні все гніді та чорні. Тисячі кінських копит гримотіло об дорогу і збивало сиву куряву. Та вона мов не сміла високо підноситися і сідати на тих вичищених кінських задах, на тих жовтих сідлах, на тих золотих шоломах. Ледве підійшовши до кінських животів, опадала вниз, щоб за хвилю знову піднестися і знов опасти.

— Ist das Puschane?[4] — питав селян якийсь старшина, відірвавши очі від карти.

— Ая! Бужани! Бужани! — відповідав цілий гурт хором і хитав головами.

— Und Brody, noch weit von hier?[5]

— За Броди питає! — пояснив дяк. — Є Броди, є, але то «jeszcze daleko», — відповів старшині, докінчуючи для ліпшого зрозуміння по-польськи.

Старшина підігнав коня і зрівнявся зі своїм відділом.

Зварич дивився на кінноту і дихати забував. Така була на тім краса, така сила, що серце вискакувало з грудей, очі під радощів розширялися. Не раз бачив він австрійську кінноту. Маневри бували і коло Бужан. Але тоді кіннота якось інакше виглядала. Певність, що завтра-позавтра скривавить вона оті золоті шоломи, порозтинає оті блискучі пояси, покалічить оті розкішні коні, додавала полкові поваги, святочности і величі. Здавалося, начеб це не звичайні люди, вбрані в драгунський однострій, а казочні лицарі, що вирушили з засвітів на бій з ворогом. Як же ж можна остатися в запічку, коли що живе, що бадьоре рушило на війну по побіду і славу. Бо що Австрія з Німеччиною розіб’ють Росію — про це не було в нікого, а тим менше в Зварича, сумніву.

Драгунський полк їхав і їхав, і кінця не було. Коням, людям і золотим шоломам… Перед полку вже сховався давно за хатами, а середина видовжувалась і видовжувалась. Здавалося, не полк, не два, а ціла армія драгунів пересувається через Бужани. Щось таке вже має кіннота в собі, що двадцять їздців роблять враження сотні, сотня виглядає як полк, а полк — як армія. Верхівень забирає стільки місця, що кілька піхотинців, і тому робить враження кількох.

Десь там напереді впав якийсь наказ, бо сотня, що саме минала Зварича, рушила трухцем.

Тупіт збільшився, курява підійшла вище, тільки золоті шоломи виблискували в сонці.

Сотня за сотнею переймала крок, і вуж верхівнів ще більше видовжився.

Щоб відділи не шукали дороги, з кожного попереднього оставався один драгун на роздоріжжі і ждав на слідуючих. Кінь тоді нетерпеливився, ставав дуба, присідав на задніх ногах, крутив головою і фиркав ногами, але залізна рука вояка держала його на місці доти, доки не над’їхали ті, яким мав показати дорогу. Вояк тоді пускав поводи, і кінь чвалом нісся за своїми, а на роздоріжжі оставав знову хтось із відділу, що надходив.

Проїхали…

Останній шолом засвітив ще крізь куряву, посилаючи поздоров задивленому селу. Курява осілася назад на дорогу, і село прийшло до себе. Люди почали розходитися по хатах.

Найдовше осталися старі господарі, що самі, може, колись служили при кінноті, і малі діти, що тепер на дорозі вдавали драгунів.

Зварич і собі подався до хати. Минаючи церкву, побачив якусь дівочу постать, що із-за церковного паркану вихилялася в сторону, де недавно зникли останні драгуни.

— Добрий вечір, панно Наталко! — підійшов ближче Зварич.

Дівчина мов зі сну прокинулась. Здригнулась ціла і повернула голову в його сторону.

— Добрий вечір, — відповіла по добрій хвилі.— Ви вже з Золочева?

— Так, вже, — відповів Зварич, і не знать чому прикро йому зробилося на душі. — І драгуни вже проїхали, — додав трохи злісно, бачачи, що Наталка знову дивиться їм услід.

Сині Наталчині очі помалу перейшли на нього.

— Проїхали, — сказала сумно. — Шкода таких гарних хлопців…

— Справді такі гарні?! Я не запримітив.

— Ах! Один старшина був прекрасний. Білявець такий, з синіми очима.

— Десь ви то так докладно оглянули!..

— Їхали попри церкву. Близенько! — відповіла Наталка. Не розуміла чи вдавала, що не розуміє злости Зварича.

— Завтра іду голоситись до війська! — вимовив твердо і дивився, яке це враження зробить на неї.

— Ви ж не військовий?! Не потребуєте ще йти.

— Добровільно йду! — відповів гордо, але за хвилю додав багато м’якше і скромніше: — І так за мною ніхто плакати не буде.

Дівчина спустила очі і стала колупати кору на паркані.

— А вуйки?! — спитала півголосом.

— Вуйки?!.. Може, будуть, може, ні…

Розмова на тім застрягла. Ні одно, ні друге не знали, що після того сказати, бо мали замало літ і досвіду, а забагато симпатії до себе. Так за п’ять-шість років була б ця розмова продовжувалась менш-більш у той спосіб:

Наталка:

— Думаєте, ніхто більше не заплаче?

Петро:

— Не знаю… Здається, що ні!

Наталка:

— А може!?..

Петро:

— Коби я знав, що заплаче! Ох, скільки я дав би за це.

Наталка:

— Ручу вам, що заплаче…

Петро:

— Наталочко, це правда?!

А Наталка ледве чутно:

— Правда!..

Але тепер розмова як спинилася, то, хоч і одному, і другому тиснулося багато слів на уста, ніхто з них не продовжував її. Тільки Петрові мов причулося легесеньке