Читати книгу - "Історія Лізі"

набридло там її тримати, а так, ніби – принаймні на дану мить – він знайшов для неї інше застосування. І, здається, справді-таки знайшов. Лізі дивиться на чоловіка не без зачарування, бо бачить його перед собою в усьому його блиску – він просто став махати нею.

– Сьогодні тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмий рік, і світ провалюється в темряву, – каже він.

Він ковзає своїми не туго стиснутими пальцями по дерев’яному держалні церемоніальної лопати, срібний совок на мить віддзеркалює в очі Лізі пучок сонячного проміння, а потім майже ховається за рукавом легкого літнього піджака Скота. Тримаючи тепер церемоніальну лопату за совок, він застосовує тонке дерев’яне держално як указівку, тицяючи ним у лихо й трагедію, які висять у навколишньому повітрі.

– У березні Олівера Норта та віце-адмірала Джона Пойндекстера було звинувачено у змові – такий ми маємо чудовий світ Іран-Контра, де гармати керують політикою, а гроші керують світом.

У Гібралтарі працівники безпеки Повітряної Служби Британії вбивають трьох неозброєних членів ІРА. Мабуть, їм слід змінити гасло ПСБ з «Хто відважний – перемагає» на «Стріляй спочатку – запитуй потім».

У натовпі почувся сміх. Роджер Драпаел, схоже, страждає від спеки і збитий з пантелику цією несподіваною лекцією, але Тоні Еддінґтон нарешті починає робити нотатки.

– Або візьмімо нас. У липні ми помиляємось і збиваємо іранський пасажирський літак, у якому було двісті дев’яносто цивільних осіб. Шістдесят шість із них були дітьми.

Епідемія СНІДу вбиває тисячі людей, ним заражені… А втім, ми не знаємо, скільки людей ним заражені, чи не так? Сотні тисяч? Мільйони?

Світ стає чорним. Кривава хвиля містера Їтса перетворилася на повінь. Вона здіймається дедалі вище. Вона здіймається.

Він дивиться лише вниз, не відриваючи очей від прямокутничка сірої землі, й Лізі спадає жахлива думка, що він бачить її тепер, бачить дивну істоту з плямистим боком нескінченної довжини, що він може зірватися, а може навіть пережити той напад, якого, вона знає, він дуже боїться (насправді вона боїться його не менше, ніж він). Та не встигає її серце зробити щось більше, як просто лунко закалатати, а він уже підіймає голову, всміхається, як усміхається дитина на окружному ярмарку, і стріляє держалном лопати крізь свій кулак до його середини. Це артистичний і рвучкий рух, і люди, що стоять у передніх рядах натовпу, від несподіванки дружно скрикують: «Ох!» Але для Скота то був лише початок. Витягши лопату перед собою, він вправно став крутити держално у своїх пальцях, прискоривши цей обертовий рух до неймовірної швидкості. Це справляло не менше враження, аніж виступ жонглера, який крутить у руках палицю, через яскраві зблиски срібного совка на сонці й завдяки ефекту несподіванки. Вона була одружена з ним від 1979 року і навіть не здогадувалася про те, що він має у своєму репертуарі такий приголомшливий фокус. (Скільки має минути років, з подивом думатиме вона через дві ночі, лежачи в постелі сама-одна, в дуже скромному, з характеристиками, нижчими за стандартні, номері мотелю і слухаючи, як гавкають собаки на гарячий червоний місяць, перш ніж сама ідіотська вага накопичених днів у кінцевому підсумку засмокче всі чари шлюбного життя? Яке то щастя, коли ваша любов вирветься за межі відведеного їй часу!) Срібний циліндр, який утворюється від швидкого обертання лопати, випромінює заклик «Прокиньтеся! Прокиньтеся!» до придавленої спекою, липучої від поту поверхні натовпу. Чоловік Лізі враз перетворюється на вправного бейсболіста, й вона ще ніколи не відчувала такої полегкості, як тоді, коли побачила ту дивну усмішку рекламного актора на його обличчі, усмішку, що говорила: «Моя люба, я о’кей!» Він задовбав їх і приголомшив; а тепер намагається запхати в їхні горлянки сумнівні ліки від іпохондрії, за допомогою яких він сподівається переконати їх, щоб вони розійшлися по домівках. І вона думає, що вони на це купляться, незалежно від того, чи це відбувається в спекотний серпневий день, чи відбувалося б у якийсь інший. Коли Скот перебуває в такому настрої, він спроможний продати кригу ескімосам, як говориться у прислів’ї… і нехай Бог благословить те озеро мови, з якого всі ми п’ємо, як, безперечно, сказав би й сам Скот (і таки сказав).

– Але якщо кожна книжка бодай трохи світить у цій темряві – а я в це вірю, я мушу в це вірити, серйозно чи жартома, бо інакше навіщо я писав би всі ці триклятущі повісті та романи? – тоді кожна бібліотека – то велике і яскраве багаття, яке ніколи не згасає і навколо якого збираються десятки тисяч людей і гріються там щодня та щоночі. І там ідеться не про 451 градус за Фаренгейтом.[4] А чи не хотіли б ви, люди, погрітися біля вогнища з температурою чотири тисячі за Фаренгейтом,[5] бо тут ви маєте не кухонну піч, тут ми говоримо про великі доменні печі мозку, про розжарені до червоного плавильні печі інтелекту. Ми сьогодні святкуємо закладини такого великого вогнища, і я вважаю за велику честь для себе брати участь у цій церемонії. Саме тут ми плюємо в очі забудькуватості, а невігластву даємо копняка в пах. Гей, фотографе!

Стівен Квінсленд клацає затвором, усміхаючись.

Скот, також усміхаючись, каже:

– Зробіть цей знімок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашої колекції він буде добрий, ладен об заклад побитися.

Скот знову простягає перед собою орнаментальний інструмент, ніби знову хоче його закрутити. Публіка обнадійливо глибоко вдихає й затримує у грудях повітря, але цього разу Скот лише її дражнить. Він опускає ліву руку на держално лопати, ставить совок на землю і занурює у ґрунт, заховавши його жаркий блиск у глибині. Він перекидає викопаний шмат землі вбік і голосно вигукує:

– Я проголошую будівництво бібліотеки Шипмена відкритим для бізнесу!

Оплески, які лунають після цього, перетворюють попередні аплодисменти на щось подібне до чемного поплескування в долоні, яке можна почути на тенісних матчах учнів підготовчої школи. Лізі не знає, чи молодий містер Квінсленд зумів зняти перший церемоніальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здіймає ідіотську срібну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олімпійський герой, то Квінсленд задокументовує цю врочисту мить, напевне, сміючись за своїм фотоапаратом, коли він її знімає. Скот на якусь хвилину залишається в такій позі (саме тоді Лізі переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у містера Еддінґтона – Тонея). Потім Скот прикладає лопату собі до грудей, ніби рушницю після відповідної команди, і тримає її так із усмішкою на