Читати книгу - "Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало"

світу і того, що є у світі, чи ж так ти розіп'явся світу і всьому марнотному; чи ж бо не чуєш Господа, котрий казав: "Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків, ні двох одежин". Пощо забув ти заповіді ті, це ж сьогодні чи завтра скінчиться життя наше. Кому позістанеться те, що ти був наготовив, чи ж не знаєш, що ангел Господній, котрий беріг тебе, далеко від тебе відійшов, плачучи, а диявол поблизу тебе стоїть, а змій сріблолюбства обвився довкола шиї твоєї, а ти його не відчуваєш? Істинно тобі кажу, що, мимо йдучи, чув я Господа Бога, що відкинувся тебе. Молю ж бо тебе: послухай мене й роздай маєтка жебракам, і вдовицям, і сиротам, і убогим, і чужинцям, що не мають де голови прихилити, і подбай, щоб знову бути другом Божим. Коли ж не послухаєш мене, то зле загинеш! Свідчуся Ісусом Царем Христом, що зараз побачиш диявола, — і каже йому: — Чи бачиш ти його?"

Ченцеві ж відкрилися внутрішні очі і побачив диявола, як чорного ефіопа, і звіроподібного, і губатого, що віддалік стояв і не міг до нього приступити через Андрія. І рече святому чернець: "Бачу його, рабе Божий, і жах великий охопив мене, кажи мені, що потрібно для спасіння душі моєї?" Божий же раб каже до нього знову: "Йми мені віру, що коли не послухаєш мене, пошлю його на тебе, щоб тебе умучив: хай сором лиця твого чують усі, не тільки ці громадяни, але й усі чотири кінці всесвіту. Стережись-бо і, що тобі кажу, сотвори!" Це почувши, чернець злякався вельми й пообіцяв усе повелене вчинити. І тоді побачив святий, що прийшов зі сходу дух сильний, як полум'яна блискавка, і торкнувся до змія того, що поїдав силу ченця; змій же не зміг того витерпіти, перетворивсь у ворона і зник звідтіля. Також і чорний ефіоп загинув, і знову взяв владу ангел Божий на збереження того ченця. Відходячи від нього, блаженний заповів йому, сказавши: "Стережись, щоб не оповідав нікому про мене. Я ж поминати почну тебе день і ніч у молитвах своїх, щоб Господь Ісус Христос управив шлях твій на добре".

Пішов-бо чернець, роздав золото усе, яке мав, жебракам і після цього більше прославився від Бога й людей, і багато хто приносив до нього золото своє, щоб роздавав убогим. Він-бо тим, що приносили, велів роздавати своїми руками, кажучи: "Яка мені користь про чуже терня дбати?" Так він жив, як належить ченцеві, і явився йому раб Божий у видінні веселим лицем і показав йому дерево світле на полі, що мало цвіт солодкого плоду, і каже: "Дякуй Богові, пане мій, що витяг тебе із зубів змієвих і учинив душу твою як світлоносне дерево. Подбай-бо, щоб той цвіт став солодким плодом, — це-бо дерево, що бачиш, красне, твоєї душі є образ". Збудився чернець, більше утвердився на духовне діло й подяку завжди приносив Богові й угоднику його Андрію, ним-бо наставився на шлях спасіння.

Настільки цей святий Андрій богоугодний і улюблений Богові явився, що якось до третього неба був узятий, подібно до святого Павла, і там невимовні слова чув і невидиме уздрів, як сам одному вірному своєму другові Никифору перед кончиною своєю розповів.

Якось-бо великої зими був мороз лютий у Царгороді два тижні, аж усі хоромини були повні снігу й подихав північний вітер, розвалювалися й падали будівлі і дерева від бурі й вітру немалих, і всяка птиця, не маючи чого їсти, мертва на землю падала; тоді всі жебраки й убогі у великій біді та скруті опинилися, плачучи і стогнучи, і трясучись од морозу; від нестачі та голоду і від зими гинули. Тоді й блаженний Андрій, не маючи ніде пристанища, ані одежі, немалу скорботу від зими дістав; коли ж приходив до інших жебраків, бажаючи хоч трохи десь під покровом із ними прихилитися, вони палицями його від себе, ніби пса, відганяли, горлаючи на нього й кажучи: "Відійди, відійди, псе, звідсіля!" І вже не мав де укритися від біди немалої і у відчай за життя приходив, тож прорік до себе: "Благословен Господь Бог, хоч і умру від зими цієї, заради любові Його хай помру, сильний же Бог є із зимою цією і терпіння мені подати!" Зайшов в один закуток, знайшов лежачого пса і ліг при ньому, бажаючи зігрітися від нього; пес же, побачивши його, встав і відійшов. І рече подумки Андрій: "О який грішний ти, окаянний, що не тільки люди, але й пси бридяться тобою!" Так він лежав і трусився від лютого морозу й вітру, і все тіло його посиніло і змерзло; гадав, що надходить його смерть, і звів до Бога сердечні очі свої, молячись, щоб прийняв у мирі душу його. Тут раптово відчув у собі якусь теплоту, розплющив очі й побачив якогось юнака вельми красного, його ж лице світилося, ніби сонце, мав же в руці своїй гілку, що цвіла різними квітами. Подивився на Андрія й каже: "Андрію, де ти?" Відповідає Андрій: "У тьмі й тіні смертній я є нині!" Юнак же, що явився, тією гілкою, що в руці тримав, ударив помалу Андрія у лице, кажучи: "Прийми оживлення тілові своєму". І тоді Андрій святий вдихнув квітів отих пахощі, що, увійшовши в серце його, оживотворили й зігріли все тіло його. По тому почув голос, що мовив: "Ведіте його, хай утішиться тут на час і знову повернеться". І тоді зі словом прийшов до нього солодкий сон, і побачив невимовне одкровення Боже, як докладно вищезгаданому Никифорові оповідав, мовлячи таке:

"Що мені було, не знаю; як хто всю ніч спить солодко і завтра встає, так і я проздовж двох тижнів пробував у солодкому видінні, як Боже зволення повеліло. Побачив-бо себе ніби в раї красному й вельми дивному і, дивуючись духом, гадав: "Що це є?" Знаю, що в Константинограді моє мешкання, як же тут опинився, не відаю; не відчував себе, чи в тілі був, чи поза тілом, Бог знає, але бачив себе одягненого в одіння пресвітле, ніби з блискавок зіткане, і вінця голови моєї з великого цвіту сплетеного, і поясом царським підперезаний був, і радів вельми на красу ту, дивувався розумом та серцем невимовній ліпоті Божого раю, ходячи по ньому, веселився. Були-бо там сади численні, у них-бо дерева високі верхами своїми похитувалися, вельми веселили очі і пахощі великі від гілок їхніх виходили. Одні із