Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

знала, якої шкоди заживе собі, піддавшись на чоловічі вмовляння. А це позбавило її лицемірної сором’язливості. Вона поводилась вільно й невимушено.

Як вона сміялася! Її вуста — то дві вишні. А які зубки!

Та не вдалося мені з тих вуст ані поцілуночка зірвати. А гострі білі зубки Олива пускала в хід, коли я обіймав її і казав, що не відпущу, поки не дозволить поцілувати бодай у коси.

І більш нічого.

А тепер оця дівчина, така гарна й свіжа, стала дружиною Батти МаланьїІ А що вдієш? У кого вистачить мужності відмовитись від багатства? Оливі було достеменно відомо, яким багатієм зробився Батта Маланья. Отож у розмовах зі мною вона часто глузувала з підтоптаного вдівця, а тоді взяла та й вийшла за нього заміж — на статки його поласилась.

Минув рік після весілля, минув другий, а дітей у них все нема та й нема.

Маланья анітрохи не сумнівався, що в бездітності його першого шлюбу винна була тільки синьйора Гуендаліна — або через її безплідність, або через нескінченні недуги. Йому ніколи й на думку не спало, що причиною їхнього подружнього нещастя міг бути він сам. І він почав зганяти злість на Оливі. Повсякдень набридав їй:

— Нічого?

— Нічого.

Переждав Маланья ще один рік, третій: намарно. Тоді він заходився на всі заставки шпетити дружину, а, втративши останню надію, вже й відверто глумився з неї. Кричав, що вона обдурила його своїм квітучим виглядом, безсовісно обдурила. Що, мовляв, тільки бажання мати дитину змусило його взяти просту дівку на місце справдешньої синьйори. Коли б не це палке бажання, він довіку не зневажив би пам'яті синьйори Гуендаліни цим принизливим одруженням!

Бідолашна Олива не знала, що йому відповідати. Вона часто прибігала до моєї матері поплакатись та поради спитати. Мама втішала її добрим словом та обнадіювала, адже Олива зовсім молода.

— Вам двадцять?

— Двадцять два…

То чого ж у розпач впадати? Скільки буває випадків, що діти народжуються через десять, а то й через п'ятнадцять років після весілля.

Через п'ятнадцять? Але ж Маланья вже старий, і якщо…

Олива ще на першому році заміжжя збагнула, — як би це сказати? — ну, що не її вина, а чоловікова. Та він і заїкнутися про це не дозволяв! Раз так, чому б не спробувати? Але ж, виходячи заміж, Олива присягала на вірність, і тепер не хотіла порушувати її — краще бути чесною заради власного спокою.

Звідки мені про все це відомо? Та з перших вуст! Я ж казав, що Олива частенько прибігала до моєї матері шукати розради. Казав і про те, що знав її ще дівчинкою. Ну, а побачивши, як допікає їй Маланья, як вона плаче від нахабних причіпок того підстаркуватого дурня, я… Хіба треба все доказувати до кінця? Я отримав відкоша, та й годі.

Довго я не страждав, бо мав собі вдосталь розваг. У моїй голові роїлося (чи мені здавалося, що роїся, — власне, це одне й те саме) багато різних думок. Та ще й грошенята водилися, а з ними, як відомо, до такого додумаєшся, що аж самому дивно.

Пускати на вітер гроші допомагав мені Поміно Джероламо Другий, бо сам він, завдяки мудрій батьковій скупості, завжди сидів на бобах.

Міно був нашою тінню — то моєю, то братовою по черзі. Він змінювався з дивовижною мавпячою спритністю, залежно від того, з ким водився — з Берто чи зі мною. Як тільки він чіплявся до Берто, то ставав таким самим дженджиком, і тоді його батько, що претендував на елегантність, брязкав своїм капшуком. Щоправда, довго дружити з Берто йому не вдавалося. Мій брат, помітивши, що Міно копіює навіть його ходу, втрачав терпець, потурав ним і, зрештою, проганяв свого прилипливого друзяку геть, аби не зробитися посміховиськом на все наше містечко. Тоді Міно прилипав до мене, а його батько тугіше зав'язував гаман.

Я був терплячішим, ніж Берто, бо Міно розважав мене. Потім часто каявся — відчував, що через нього я перебирав міру у витівках, чинив наперекір своїй вдачі або надто вихлюпував свої емоції — і все з однією метою: здивувати приятеля або загнати його на слизьке, а згодом усі наші вибрики окошувалися тільки на мені.

Одного разу на полюванні я розповів Міно про подружні незлагоди Маланьї, а він признався, що вподобав собі дівчину — родичку Маланьї, доньку його двоюрідної сестри, заради тої дівчини готовий на все. Я не сумнівався, що Міно може накоїти дурниць, тим більше що, за його словами, дівчина не здавалася неприступною. Одначе досі йому не вдавалося навіть словом з тією дівчиною перекинутися.

— Сказав би вже — сміливості бракує! — насмішкувато зауважив я.

Міно запротестував, але чомусь залився рум’янцем.

— Я вже зумів побалакати з їхньою служницею, — додав він квапливо. — І ти знаєш, довідався від неї про дещо цікаве. Вона каже, що твій Маланья унадився до них, ходить день у день і, здається, замишляє якусь каверзу. А стара відьма, його кузина, в одну дудку з ним грає.

— А що ж це він замишляє?

— Він скаржиться на свою долю, мовляв, дітей у нього немає. А стара каже, що так йому, дурневі, й треба. Видно, після смерті синьйори Гуендаліни вона хотіла, щоб Маланья взяв її дочку, та нічого в неї не вийшло, хоч як старалася. Спіймавши облизня, відьма заходилася крити Маланью на чім світ стоїть. Тварюкою і ворогом своїх родичів та підлим зрадником називала. Ще й міцнішими словами ганила. І доньку поїдом їла за те, що та не змогла дядька причарувати. А тепер, коли старий пройдисвіт слізно кається, що не ощасливив небогу, хто знає, яка ще химера зайшла відьмі в голову!

Я затулив вуха і гримнув на Поміно:

— Замовч!

В ту пору я був, власне, страшенним простаком, хоч не здавався таким. Знаючи про сімейні сварки Маланьї, я теж дійшов висновку, що служниця має слушність, і мені схотілося для добра Оливи спробувати хоч трошки поліпшити їхнє становище. Я попросив у Міно дати адресу тої відьми. Він завагався.

— Та не бійся, дівчини в тебе не відіб’ю! — заспокоїв я товариша.

І вже наступного ранку я побіг за вказаною адресою до вдови Пескаторе, нібито мати послала мене розшукати Маланью, щоб забрати в нього вексель, який треба було терміново оплатити.

Я навмисне гнав гоном і ввірвався в дім захеканий, вмиваючись потом.

— Маланьє, вексель!

Коли б я й не знав, що сумління в нього нечисте, то, безсумнівно, тої ж миті здогадався б: наш