Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

управитель зблід, скривився, підскочив мов ужалений і пробелькотів заїкаючись:

— Який век… вексель?

— Той, якому сьогодні вийшов термін… Мене мати послала, вона дуже хвилюється.

Батта Маланья впав на стілець і в довгому «А-а-а!» вилив страх, що зненацька охопив його.

— Я вже владнав!.. Усе владнав!.. Дідько б тебе вхопив, отак налякати… Я його переписав, ясно? На три місяці разом з відсотками, зрозуміло. І ти оце справді летів мов навіжений заради такої дрібнички?

Він зайшовся реготом, аж черево в нього трусилося та підскакувало. Тоді запросив мене сісти й відрекомендував дамам:

— Маттіа Паскаль. Маріанна Донді, вдова Пескаторе, моя кузина. Ромільда, моя небога.

Відразу ж запропонував чогось випити — мовляв, після такої біганини мене, мабуть, мучить спрага.

— Будь ласка, Ромільдо…

Він поводився тут, мов у власній господі.

Ромільда підвелася, запитливо глянула на матір і, не зважаючи на мої заперечення, принесла невеличку тацю, на якій стояла пляшка вермуту й склянка. Побачивши це, стара підхопилась і невдоволено буркнула:

— Та ні! Не це!

Вихопила з доччиних рук тацю, пішла сама і повернулася до вітальні з іншою — новою-новісінькою, великою, що аж сяяла лаком. На ній стояв розкішний лікерний набір у вигляді посрібленого слона з гарною скляною бочечкою на спині, обвішаною маленькими келишками, які приємно подзенькували.

Я волів би вермуту, однак довелося пригощатися лікером. Маланья та його кузина випили зі мною, а Ромільда відмовилась.

Того разу я затримався недовго, аби мати привід завітати знову. Сказав їм, що поспішаю, бо мушу заспокоїти маму щодо векселя, а днями зазирну до них і сподіваюся довше побути в товаристві милих дам.

Я завважив, що Маріанна Донді, вдова Пескаторе, не вельми зраділа, почувши мою обіцянку знову до них загостити. Вона опустила очі додолу і, стуливши губи, знехотя подала мені на прощання холодну кощаву руку з випнутими жилами. Зате донька подарувала ніжну усмішку, а в очах її сяйнула неприхована радість. Лагідний погляд тих пойнятих зажурою очей справив на мене велике враження. Вони припали мені до душі відразу, тільки-но я переступив поріг вітальні. Затінені довгими віями, темні, як ніч, очі Ромільди були дивовижного зеленавого кольору. Смолянисто-чорне волосся двома хвилями спадало на чоло та скроні й особливо разюче підкреслювало свіжість дівочого обличчя.

Кімната була умебльована досить скромно, хоч серед старих меблів вирізнялися нові речі, претензійні й смішні в своїй викличній новизні; наприклад, дві великі майолікові лампи, котрі, як видно, ще жодного разу не засвічувались. Кумедно виглядали на тих лампах плафони чудернацької форми з матового скла. Лампи стояли на низенькому столику з пожовтілою мармуровою стільницею, на якій кріпилося тьмяне люстро в потрісканій овальній рамі, схожій на роззявлений рот голодної людини. Перед розхитаною благенькою канапкою стояв іще один столик, новий, на чотирьох позолочених ніжках, з порцеляновою дошкою, розмальованою дуже яскравими фарбами, а трохи далі виблискувала японським лаком стінна шафка. На цих та інших блискучих дрібничках вельми вдоволено зупиняв очі Маланья. Надто ж його тішив лікерний набір, тріумфально внесений вдовою Пескаторе.

Стіни були завішані старими, але непоганими гравюрами. Маланья забажав, щоб я помилувався кількома з них, створеними його кузеном Франческо Антоніо Пескаторе, чудовим гравером (помер він у Туріні в божевільні, шепнув мені Маланья). Потім показав автопортрет художника:

— Написаний власноручно, перед люстром.

Дивлячись на Ромільду та на її матір, я спочатку вирішив: «Дівчина в батька вдалася». А тепер, стоячи перед його автопортретом, не знав, що й думати.

Мені, ясна річ, не хотілося підозрювати щось ганебне, хоч було видно: Маріанна Донді, вдова Пескаторе, здатна на все. Але як уявити собі чоловіка, котрий міг би закохатися в неї? Якщо він, звісно, не божевільний, тобто не божевільніший від її покійного чоловіка.

Я поділився з Міно враженнями від мого першого візиту.

Говорив йому про юну Ромільду з таким захопленням, що він аж нетямився з радості. Ще б пак: коли вже дівчина й мені сподобалася, виходить, я схвалюю його вибір.

Тоді я спитав, які в нього наміри. Мати, без сумніву, справдешня відьма, однак донька — можу заприсягтися — дівчина чесна. Маланья, безперечно, замислив якусь капость. Отже, бідолашну дівчину треба рятувати за будь-яку ціну та якомога швидше.

— Але ж як рятувати? — спитав Поміно, ловлячи кожне моє слово, мов зачарований.

— Як? Побачимо. Слід насамперед усе перевірити, збагнути суть справи, досконало вивчити все. Розумієш, поспіхом приймати рішення не можна. Покладайся на мене, я допоможу тобі. Ця пригода мені до смаку.

— Та… Але… — несміливо заперечив Поміно, певне, збентежений моїм завзяттям. — Може, ти вважаєш… щоб я одружився з нею?

— Поки що я нічого не вважаю. А ти ж як? Чи, бува, не злякався?

— Та ні. Чого ти так гадаєш?

— Бо дуже квапишся, як бачу. Давай спокійно все обміркуємо, а вже коли впевнимося, що Ромільда й справді така, якою нам здається, — добра, розумна та чесна (а що красуня й припала тобі до душі, в цьому сумніву немає, чи не так?), і їй справді загрожує серйозна небезпека через ницість матері й цього мерзотника Маланьї і вона приречена на ганьбу, на огидний самопродаж, — то невже ти зупинишся перед таким благородним і святим вчинком, як порятунок ближнього?

— Та я… я, звичайно!.. А мій батько? — промимрив Поміно.

— Він заперечуватиме? А з якого дива? Тільки через посаг? Не інакше! Але ж вона дочка художника, визначного художника, який помер… ну… врешті, чесно помер у Туріні… А твій батько заможний, і ти в нього одинак, отож вистачить тобі на прожиття без ніякого посагу! Коли ж не зумієш переконати його, теж не бійся: вилетиш із гніздечка, а згодом усе й улаштується. Поміно, та чи ж у тебе серце з клоччя?

Поміно засміявся, і я легко переконав його в тому, що він народжений бути чоловіком, отак, як деякі народжуються поетами. Яскравими веселковими кольорами змалював його майбутнє подружнє щастя з Ромільдою: адже вона щиро кохатиме свого рятівника, повсякчас, виявлятиме свою безмежну вдячність, буде лагідною і дбайливою дружиною. На закінчення я сказав:

— Тепер ти мусиш знайти спосіб і можливість звернути на себе увагу Ромільди, зустрітися з нею чи листа написати. Бачиш, саме зараз для неї, обплутаної цим павутинням, твій лист стане якорем порятунку. А я тим часом навідуватимусь до них додому, стежитиму за подіями, а там якось знайду слушну годину, щоб познайомити її з тобою. Домовились?

— Домовились!

Чому це мені так закортіло неодмінно віддати Ромільду заміж? Знічев’я. Аби здивувати Поміно. Говорив, говорив, і вже самому здавалося, що всі перешкоди зникають. Я був тоді