Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

вже мчали крізь ніч. Та щойно вони проминули кургани на Ісенських Бродах, до Теодена із кінця строю під’їхав вершник.

— Володарю, — звернувся він до короля, — нас наздоганяють якісь верхівці. Я почув їх, іще коли ми переходили Броди. Тепер ми певні цього. Вони нас перехоплять, бо їдуть дуже швидко.

Теоден одразу дав знак зупинитися. Вершники розвернулись і потяглися до списів. Араґорн зліз із коня, зсадив Мері на землю й, оголивши меч, став біля королівського стремена. Еомер і його зброєносець поскакали в інший кінець строю. Мері як ніколи гостро почував свою непотрібність тут і розмірковував, що чинитиме, якби раптом розпочався бій. Припустімо, невеликий королівський почет потрапить у пастку і зазнає поразки, а йому пощастить урятуватись у темряві — що він робитиме сам-самісінький у диких полях Рогану, не маючи найменшого уявлення, куди йому йти в цьому безмежному просторі? «Нічого доброго з того не вийде!» — подумав гобіт. Потому вийняв меч і затягнув пасок.

Місяць, що хилився до заходу, закрила велика перелітна хмара, та зненацька він знову ясно засяяв на небі. Усі почули цокіт підків і тієї самої миті побачили темні постаті, котрі швидко наближалися стежкою від бродів. На вістрях їхніх списів час од часу поблискувало місячне світло. Вгадати кількість переслідувачів було годі, та, без сумніву, їх було не менше, ніж воїнів у почті.

Коли незнайомці були вже за п’ятдесят кроків, Еомер голосно крикнув:

— Стійте! Стійте! Хто їде Роганом?

Переслідувачі різко осадили своїх скакунів. Запала тиша, а потім у місячному світлі всі побачили, як один із верхівців зліз із коня і повільно рушив уперед. Він підняв угору білу руку, долонею назовні — на знак миру, втім люди короля схопилися за зброю. Тоді забринів дзвінкий голос незнайомця.

— Роган? Ти сказав: Роган? Це втішне слово. Ми вже давно шукаємо цю землю, їдучи здалеку і швидко.

— Ви знайшли її, — відказав Еомер. — Перетнувши оті броди, ви вступили на територію Рогану. Та це володіння Короля Теодена. Тут можна проїздити лише з його дозволу. Хто ви? І чому поспішаєте?

— Я Гальбард Дунадан, блукач із Півночі! — крикнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, Араторнового сина, бо дізналися, що він у Рогані.

— І ви знайшли його! — скрикнув Араґорн і, передавши вузду Мері, побіг, аби обняти новоприбулого.

— Гальбарде! — сказав. — Такої радісної зустрічі я не очікував!

Мері зітхнув із полегкістю. Він було подумав, що це прощальні Саруманові витівки: напасти на короля, коли біля нього лише жменька вірних людей, — а виявляється, гобітові не доведеться помирати, захищаючи Теодена. Принаймні не цього разу. І він заховав меч до піхов.

— Усе гаразд! — сказав Араґорн, повернувшись до загону Вершників. — Це мої земляки з далекого краю, де я колись мешкав. Однак навіщо вони приїхали і скільки їх, про це нам розповість Гальбард.

— Зі мною тридцятеро людей, — відказав Гальбард.

— Це вся сила, яку нам пощастило зібрати негайно, але з нами поїхали ще і брати Елладан та Ельрогір, які прагнуть узяти участь у війні. Ми помчали сюди щодуху, як тільки ти нас покликав.

— Але я вас не кликав, — здивувався Араґорн, — хіба подумки. Думки мої часто линули до вас, а цієї ночі — найчастіше, проте я не посилав до вас жодної звістки. Проте ходімо! Усе це може зачекати. Ви наздогнали нас, коли ми мчали щодуху небезпечним шляхом, їдьте ж із нами, якщо дозволить король.

Теодена втішила така новина.

— Чудово! — сказав він. — Якщо твої земляки бодай трохи схожі на тебе, володарю Араґорне, то тридцятеро таких лицарів можуть багато що зробити.

Тоді Вершники знову рушили в путь. Араґорн певний час їхав разом із дунедайнами, і, коли вони обговорили вісті з Півночі та з Півдня, Ельрогір сказав йому:

— Я приніс тобі послання від мого батька: «Дні збігають. Якщо ти квапишся, то згадай про Стежки Мерців».

— Мені, здається, завжди бракувало часу, щоби досягти бажаного, — відповів Араґорн. — Але я наважуся стати на ту дорогу і справді лише тоді, коли страшенно поспішатиму.

— Побачимо, — відказав Ельрогір. — Однак найліпше нам не говорити про це на відкритому шляху!

Тоді Араґорн запитав Гальбарда:

— А що це ти везеш, земляче?

Він-бо побачив, що замість списа Гальбард тримав довгу палицю, щось на кшталт держака штандарта, довкола якої було тісно намотано чорну тканину, обв’язану багатьма ременями.

— Я привіз тобі подарунок від Володарки Рівендолу, — відповів Гальбард. — Вона виготовила його потайки, і робота її тривала довго. Вона також переказала тобі ось що: «Дні нині короткі. Або сповниться наша надія, або будь-яка надія загине. Тому я посилаю тобі те, що створили для тебе мої руки. Бережи себе, Ельфійський Самоцвіте!»

І Араґорн сказав:

— Тепер я знаю, що ти везеш. Прошу, провези його для мене ще трохи!

А потому він повернувся і поглянув ген на Північ попід великими зорями, замовкнув і вже не озивався до кінця нічних мандрів.

Ніч постаріла, на сході засірів світанок, а подорожні нарешті виїхали з Ярового Ізвору і прибули до Горнбурґа. Там вони трохи відпочили, готуючись до великої ради.

Мері спав, але його розбудили Леґолас і Ґімлі.

— Сонце вже високо, — сказав ельф. — Усі попрокидались і стали до роботи. Ну-бо, пане Лежню, ходімо на прогулянку містом, поки маємо таку нагоду!

— Три ночі тому тут прогриміла битва, — сказав Ґімлі, — а ще ми з Леґоласом бавилися тут у прецікаву гру, і я переміг, убивши на одного орка більше, ніж він. Ходімо й погляньмо, як тут тепер! А ще в Горнбурзі є печери, Мері, дивовижні печери! Як гадаєш, Леґоласе, може, навідаємося туди?

— Ні! Немає часу, — відказав ельф. — Не псуй диво поспіхом! Я пообіцяв повернутися сюди разом із тобою, коли настануть дні свободи та миру. Проте незабаром полудень. Ми поїмо і вирушимо далі — таке я чув.

Мері встав і позіхнув. Кількох годин сну для нього виявилося замало, він почувався втомленим і збентеженим. Гобіт сумував за Піпіном і вважав себе лише тягарем, бо всі довкола будували власні плани у справі, яку йому, вочевидь, розуміти було не обов’язково.

— А де Араґорн? — запитав Мері.

— У верховній палаті Бурґа, — відказав Леґолас. — Гадаю, він