Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 12

Через кілька годин після розмови з братом прийшов Мирослав. Він завмер біля дверей, куди його привела Зіна.

Спокійний і незворушний.

Можливо, причина в поганому настрої, але при погляді на стажера Богдан подумав про нетипові для себе речі. Засумував, не побачивши в жестах Мирослава особливої зацікавленості, хоча роздратування самого Богдана відступало під тягарем його принадної чарівності. Мирослав розраджував його у складні дні своєю присутністю, голосом та сміхом, а це вже багато значило.

Про те, чим жив, кого любив Мирослав, Богдан гадки не мав.

Він відчував велике хвилювання від їхніх зустрічей, а у вихідні навіть дозволив собі слабкість, але…

Швидше за все, реальність з його мріями зовсім не співпадала. Мирослав мав дівчину, як звичайний хлопець-студент, вірно? Тусувався з друзями, катався на байку, а Богдана вважав нудним мужиком, з яким випало працювати. Так все було. Хто знав, навіщо Мирослав повівся так провокаційно в ліфті, але Богдан не підліток, щоб чіплятися за це. І нехай він не вважав, що зобов'язаний ходити з серйозним і пихатим обличчям індика через статус політика, проте усвідомлював, що западати на студента – далеко не найперспективніша витівка. Мине час, і Мирослав зникне з його життя, як маленька і абсолютно недосяжна зірочка.

— Поїхали на виставку? — підморгнув йому Богдан.

Він підхопив пальто з дивана і пройшов повз.

На перший поверх вони спустилися мовчки.

Поговорити не вдалося через Олену Степанівну: увійшовши в кабінку, вона почала скаржитися на важке життя всім, кого доля змусила це слухати. В холі Богдан ще й зіштовхнувся зі своїм братом, який випромінював несхвалення на професійному рівні. Особливо вороже він подивився на Мирослава, Богдану це не сподобалося, він відчув бажання покласти руку хлопцеві на плече, ніби кажучи іншим, що він під його захистом, тому пішли геть.

Мить вагань минула, Богдан штовхнув двері і вийшов надвір.

Накрапав дощ, а свинцеве небо наче нависало над ними.

Мирослав тримався поруч, а біля машини зупинився і смачно позіхнув. Дивним тоном він пояснив Богданові, що «вчив фізику».

— А що в тебе за напрямок?

— Ядерна фізика, — Мирослав сів у пасажирське крісло. — Готувався до семінару зі спектроскопії до другої години ночі, ледве очі на подушку не витекли. Ой, ви, мабуть, не знаєте, що це…

— Знаю. — Зупинившись, Богдан поклав лікоть дах автомобіля.

— Звідки? 

— Якось я робив матеріал про АЕС. Про ту саму, куди ти, якщо що, влаштуєшся працювати. І щоб зрозуміти, як вони виробляють електроенергію, я вивчив весь технічний процес від початку і до…

— Весь?

— Я так і сказав.

— І ви пам'ятаєте, що таке спектроскопія? — смішно примружився Мирослав.

— Якщо не помиляюся, це розділ фізики, який вивчає енергію радіоактивних матеріалів, альфа-, бета-, гамма-випромінювання…

— Ого, — вирвалось у Мирослава. — Не зовсім точне визначення, якщо чесно, але я вражений.

— Ось такі в мене таємні таланти.

Сідаючи за кермо, Богдан бічним зором помітив, як Мирослав розвів коліна і поклав руки біля паху. Навіщо провокувати?

Що за чорт.

— Оскільки я можу ставити вам питання і таке інше… — він ліг на сидіння і поглянув на Богдана.

— А тебе щось цікавить?

— Так. Який у вас улюблений колір?

— Що-що? — моргнув Богдан. — Я думав, ти спитаєш про роботу.

— Ні, мене ви цікавите, а не ваша робота.

— Що ж. — Вивернувши кермо, Богдан виїхав зі стоянки, використовуючи паузу, що виникла, на повну.

Мирослав знову це робив… Знову виголошував уголос фрази, які могли означати дуже багато всього. Або не означати нічого взагалі. Богдан близько півроку жив без сексу, тому і бачив повсюди натяки. Він повільно видихнув, пообіцявши не переходити межу у спілкуванні з Мирославом. Жодну з існуючих у Всесвіті меж.

— Гаразд. Мій улюблений колір? Мені подобається сірий.

— Цікаво…

— Знаєш чому? — він похитав головою, і Богдан відповів: — Це колір, який має певні можливості. До нього можна додати чорний або білий, але вибір поки не зроблено, тож… Ти ніби залишаєшся на кордоні і можеш скористатися будь-яким із наявних варіантів.

Мирослав усміхнувся краєм губ.

— Ви все на світі аналізуєте, так?

— Думаєш, я зануда?

— Ні.

— А твій колір?

— Жовтий, — обернувся Мирослав. — А що з дівчиною? — вистрілив наступним питанням, вдершись у особисту сферу.

— З якою дівчиною?

— З всіма. У вас хтось є?

Богдан напружився, стиснув кермо і втупився в дорогу так, ніби там розгорталися найцікавіші події у світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍