Читати книгу - "На волю!"

кивнувши головою убік. — Старійшини кажуть, що холодні вітри дмуть із Півночі через землі котів Тіньового Клану і охолоджують їхні голови.

— Стільки Кланів! — вигукнув Вогнелап.

«І настільки добре організованих», — додав він про себе, пригадуючи моторошні оповідки Ляпка про диких котів, які наводять жах на весь ліс.

— Тепер бачиш, чому здобич така цінна? — нявкнув Левосерд. — Ми маємо боротися, щоб захистити той мізер, що у нас є.

— Але ж це нісенітниця! Чому всі Клани не можуть працювати разом і ділити спільні угіддя, замість того щоб воювати? — поцікавився Вогнелап.

Після його слів запанувала тиша. Тигрокіготь першим здобувся на відповідь:

— Те, про що ти говориш, пахне зрадою, кицюню, — відрубав він.

— Не злись так, Тигрокігтю, — застеріг його Левосерд. — Шляхи Клану для цього новака ще нові, — він поглянув на Вогнелапа. — Ти говориш від свого серця, молодий Вогнелапе. Одного дня це допоможе тобі стати сильним вояком.

— Або знову зробить його слабким, наче кицюню, просто у мить атаки, — гаркнув Тигрокіготь.

Левосерд швидко глянув на Тигрокігтя, перш ніж продовжити:

— Чотири Клани таки сходяться докупи цілком мирно — на Зборищі, кожної повні. Саме тут, — він кивнув головою на чотири могутні дуби внизу, — вони зустрічаються. Мир триває рівно стільки, скільки місяць стоїть у повні.

— Отже, невдовзі має відбутися зустріч? — припустив Вогнелап, згадавши, яким яскравим було сяйво місяця минулої ночі.

— Аякже! — враженим голосом відповів Левосерд. — Власне, сьогодні. Зборища дуже важливі: вони дають змогу всім Кланам мирно сходитися докупи на одну ніч. Але ти повинен зрозуміти, що триваліші союзи приносять більше шкоди, ніж користі.

— Відданість Клану робить нас сильними, — погодився Тигрокіготь. — Якщо твоя відданість дасть слабинку — це ослабить усіх нас.

Вогнелап кивнув.

— Я розумію, — нявкнув він.

— Ходімо, — підвівся Левосерд. — Треба рухатися.

Вони пробігли краєм долини, де проходили Зборища. Зараз вони бігли у бік, протилежний від сонця, яке уже починало тонути в надвечірньому небі.

Струмок вони перетнули у місці, де він ставав достатньо вузьким, щоб здолати його одним стрибком. Вогнелап принюхався та вловив новий котячий запах, міцний і кислий.

— А що це за Клан? — запитав він.

— Тіньовий Клан, — понуро відповів Тигрокіготь. — Зараз ми просуваємось уздовж їх кордону. Тож тримай власні розумування при собі, Вогнелапе. Свіжіший запах означає, що тут неподалік є патрулі Тіньового Клану.

Вогнелап кивнув, однак негайно почувся якийсь шум. Він пригальмував, але інші коти не сповільнювали кроку, біжучи просто на оте дивне шурхотіння.

— Що то? — запитав він, насилу біжучи поряд із ними.

— За мить побачиш, — відповів Левосерд.

Вогнелап намагався розгледіти щось крізь дерева попереду. Вони, здавалося, тоншали, впускаючи до лісу широку смугу світла.

— Ми на краю лісу? — здивувався він.

Раптом Вогнелап спинився і глибоко вдихнув. Зелені запахи лісу затьмарились іншими, дивними і темними запахами. Цього разу це був уже не запах котів, а щось, що нагадало йому про дім Двоногів. Тим часом шурхотіння ставало гучнішим, оглушливе ревіння збурило, струснуло землю і болем відлунило у Вогнелапових вухах.

— Це Громошлях, — нявкнув Тигрокіготь.

Вогнелап пішов слідом за Левосердом, який вирушив на узлісся. На самісінькому краєчку лісу він присів, і усі четверо котів визирнули назовні.

Вогнелап побачив сіру стежку, яка, наче річка, прорізала собі дорогу через ліс. Перед ним простягався жорсткий сірий камінь — так далеко, що дерева потойбіч шляху здавалися розмитими і маленькими. Вогнелап здригнувся від гіркого запаху, який здіймався з дороги.

Наступної ж миті він відскочив, здибивши хутро, коли повз нього проревіла велетенська потвора. Гілля на деревах пообіч дороги несамовито затріпотіло від вітру, що мчав слідом за страховиськом. Вогнелап витріщився на інших котів із диким переляком в очах, неспроможний здобутися хоч на слово. Він і раніше бачив такі шляхи, як цей, — біля свого старого дому, дому Двоногів. Але ніколи ще не бачив настільки широких шляхів і таких швидких та несамовитих потвор.

— Я теж злякався, коли вперше побачив, — зауважив Сіролап. — Але це принаймні дозволяє утримувати вояків Тіньового Клану на якійсь відстані від наших угідь. Громошлях тягнеться на безліч кроків уздовж межі. І не хвилюйся: ті потвори, здається, ніколи не залишають Громошлях.

З тобою все буде добре, якщо не підходитимеш надто близько.

— Час нам вертатися до табору, — нявкнув Левосерд. — Сьогодні ти побачив усі наші кордони. Але ми не підемо повз Зміїні Скелі, хоч довкруж них шлях і довший. Нетренований новак стане легкою здобиччю для гадюки, а ти уже, мабуть, втомився, Вогнелапе.

Вогнелап не міг не відчути полегшення, почувши про повернення до табору. У голові йому паморочилося від унюханого і побаченого, Левосерд мав рацію: голод і втома давали про себе знати. Він упав на хвіст Сіролапу, коли коти повернули від Громошляху і знову заглибилися в ліс.

Повітря сповнювали імлисті запахи вечора. Вогнелап продирався ожиною, яка прикривала вхід до табору Громового Клану. Їх уже чекала свіжина. Вогнелап і Сіролап взяли свої порції з купи, яка лежала у затінку на галявині, і потягли їх до пенька біля свого помешкання. Порохолап і Пісколапка уже були там і з апетитом щось жували.

— Ну привіт, кицюню, — нявкнув Порохолап, зневажливо примружившись на Вогнелапа. — Насолоджуйся їжею, яку ми тобі спіймали.

— Хтозна, можливо, одного дня ти й сам навчишся ловити собі їжу, — пирхнула Пісколапка.

— А ви двоє і досі на ловах? — невинно поцікавився Сіролап. — Та то нічого. Ми ось патрулювали межі наших угідь. Ви будете раді дізнатися, що все безпечно.

— Я впевнений, що інші Клани були нажахані, коли унюхали, що ви двоє наближаєтеся! — вигукнув Порохолап.

— Навіть носа не наважилися показати! — відрізав Сіролап, неспроможний приховати гнів.

— То запитаємо у них сьогодні, коли побачимося на Зборищі Кланів, — нявкнула Пісколапка.

— Ви йдете? — не стримався Вогнелап, незважаючи на ворожість новаків.

— Аякже, — зверхньо відповів Порохолап. — Це велика честь, знаєте. Але не переймайтеся, ми вам усе розповімо вранці.

Сіролап проігнорував зловтішання Порохолапа і заходився біля своєї свіжини. Вогнелап також зголоднів, тож і собі нахилився до їжі. Однак не міг не відчувати уколу заздрощів від того, що Порохолап і Пісколапка сьогодні справді зустрінуться з іншими Кланами.

Гучний клич Синьозірки змусив Вогнелапа глянути вгору. Він побачив, що кілька вояків і старійшин Клану зібралися на галявині. Для групи з Клану настав час вирушати на Зборище. Порохолап і Пісколапка негайно підірвалися з місця і подріботіли до решти котів.

— Ви, двоє, бувайте! — кинула Пісколапка через плече. — Гарного вам, тихого вечора.

Гурт котів, очолюваний Синьозіркою, тихцем покинув територію Клану. Хутро Синьозірки срібно переливалося у місячному сяйві, сама вона здавалася спокійною і впевненою, ведучи свій Клан на