Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Глава 3. Все не те, чим здається

Сказати, що я приходила до тями важко – це нічого не сказати. Гама моїх відчуттів була настільки широкою, що я навіть не могла визначити, що було найгіршим. Голова була ніби чавунною, очі відмовлялися відкриватися, в роті було сухо, тому я не змогла видати жодного звуку. Хоча, можливо, справа була в жахливій слабкості, яка скувала все тіло і не давала поворухнутися. Одне було точно: я лежала на чомусь твердому і холодному.

Стало страшно прикро: я ніколи не пила і не розважалася настільки, що б вранці відчувати себе живим мерцем. Підозрюю, що мені навіть гірше ніж найвідбитішим тусовщикам, які до того ж вживають все, що дозволено і заборонено законом. При цьому я відчуваю це зараз, після зовсім невеселого проведення часу. Все, даю собі обіцянку: якщо переживу весь цей кошмар, обов'язково нап'юся, щоб на ранок у мене було найжорсткіше похмілля.

Не знаю скільки часу я пролежала нерухомо, перш ніж сили поступово почали до мене повертатися, і я змогла розплющити очі і навіть підвести голову, щоб озирнутися.

Помешкання в якому я знаходилась було мені незнайоме. Це була звичайнісінька кімната житлового приміщення. Тут трохи бракувало меблів, тому вона здавались не зовсім затишною, але великий диван, журнальний столик і парочка різних стелажів цілком нагадували житло якогось холостяка.

Спростування моєї теорії про господаря цього місця виявилося зовсім близько, я б навіть сказала під боком. Варто було мені повернутись в інший бік, і я побачила лежачу поруч зі мною однокурсницю, за сумісництвом учасницю сьогоднішніх божевільних подій.

Спершу я навіть зраділа. Хоч я її до ладу й не знала, але вже була не одна в цій ситуації. А судячи з усього, вона обізнана краще за моє. Але подивившись на неї уважніше, зрозуміла, що, можливо, я зарано тішусь. Дівчина була дуже блідою. Впевнена, я зараз теж далеко не огірочок, особливо за відчуттями, але все ж вона була білою як простирадло, а губи майже синіми. Я не на жарт злякалася. А раптом вона мертва?

Зібравши всі свої сили, я спробувала простягнути до неї руку, щоб зрозуміти, дихає вона чи ні. І наступного моменту дихати перестала вже я.

Позаду мене почулося глибоке низьке гарчання. Руки похололи, а серцебиття почало віддаватися у вухах. Це був моторошний звук озлобленого звіра, просочений люттю і стримуваною агресією. Мені не хотілося повертатися чи робити хоч найменший рух. Я чула, як ця тварина підійшла впритул до мене, відчувала її гарячий подих біля своєї шиї. Перебуваючи в лежачій позі, я не зможу ні відбитися, ні захиститися, якщо хижак спробує загризти мене. А ще зовсім не заспокоював той факт, що я все ще жива, а воно просто стоїть наді мною, не роблячи жодних спроб атакувати. Чула, вовки люблять процес полювання, і щоб дичина була налякана (чи це я вже вигадую?).

Я вирішила, що найкращий варіант – не рухатися. Так я не спровокую цю істоту, і можливо вона вирішить залишити мене в живих. Через хвилину так і сталося. Тварина повільно відійшла, але не встигла я видихнути з полегшенням, як краєм ока зауважила рух. Щось велике й чорне почало обходити мене по колу.

Коли тварина вже була біля моїх ніг, я змогла її роздивитись. На мій подив це був доберман. Тільки він був в рази більшим за будь-якого пса. Я сумніваюся, що це можна списати на особливість конкретного собаки. Бо цей доберман був розміром із невеликого ведмедя. Грудна клітка була нереально масивною, а м'язи випирали по всьому тілу.

Коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що собака мене розглядає. Уважно так розглядає. Я б навіть сказала – вивчає. Невідривно спостерігаючи за мною, доберман продовжував рухатися по колу, поки не зупинився чітко з іншого боку від мене, поряд з дівчиною, що лежала непритомна. Я спробувала простягнути руку і закрити їй обличчя. Хотілось якось відгородити цього звіра від неї. Але це було необачним рішенням. Собака різко оскалився, опустив передню частину тіла чи то готуючись напасти, чи то захищатися.

Я завмерла із занесеною над дівчиною рукою. Але цього разу собаку це не заспокоїло. Доберман знову загарчав і від цього звуку мурашки пішли по тілу. Ну не може так гарчати собака. Настільки утробний і лютий рик може належати як мінімум вовку, але точно не собаці.

Повагавшись кілька секунд, я вирішила обережно прибрати руку від дівчини. І це спрацювало. Щойно я відсторонилася на колишню відстань, собака перестав видавати цей страхітливий звук. При цьому оскал з його морди так і не зник, а вуха були притиснуті до голови.

Тепер навіть мій злегка затуманений розум зміг зробити деякі висновки. Якщо ця квартира належить моїй новій знайомій, значить і собака, швидше за все, теж її. Відкинемо невелику вірогідність, що в її будинку знаходиться чужий агресивний пес. Отже, можна припустити, що доберман просто намагається захистити свою господиню. А в моїй незнайомій особі бачить загрозу. Якщо я маю рацію, потрібно просто дати зрозуміти, що я не хочу зашкодити його власниці.

Необхідно перевірити. Сил підвестися на ноги ще не було, тож я обережно, дуже повільно спробувала відповзти назад. Піднімаючись на руках і відштовхуючись ногами, я змогла від'їхати на кілька сантиметрів від нерухомої дівчини та собаки. Продовжуючи досить незграбний рух, я помітила, що собака перестав вишкірюватися. Мій жест схвалили. Яка радість. Тепер би тільки доповзти кудись подалі і збагнути що робити.

Досить несподівано і навіть болісно я врізалася спиною у стіну. Здається, це кінець мого шляху. Нехай він склав всього хвилину, а за фактом не більше кількох кроків, він добряче мене вимотав. Я почала важко дихати, як після пробіжки. Відкинувши голову і спершись на стіну, вирішила перевести подих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍