Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Перебуваючи на відносно безпечній відстані, я вже не так боялася подивитися на неприродно великого добермана. У мене виникло враження, що він став меншим і вже не настільки моторошним. Кажуть – у страху очі великі, але я ще ніколи не скаржилася на зорові галюцинації. Ну не могла я настільки злякатися, що примарилось таке.

У той же час пес різко опустив свою морду до обличчя дівчини і обнюхав її з усіх боків. А потім, жалібно заскавучавши, поклав свою голову на її груди і ліг поруч із нею на підлозі. В мене від цієї картини навіть навернулися сльози. Господи, а раптом вона справді померла. Або знаходиться на межі життя та смерті. Я маю щось зробити.

Швидко прокрутивши в голові думки, я зрозуміла, що мого рюкзака тут немає, а разом із ним і мобільника. Де знаходиться телефон дівчини, я не знала. А навіть якщо він десь у неї в кишені, я не насмілюся підійти до неї поки поруч її собака. Оглянувши кімнату, я виявила чотири двері. Три точно вели до інших жилих кімнат, а ось остання, схоже, була вхідна. Потрібно набратися сил і спробувати добігти до дверей. Не впевнена, що собака буде за мною гнатися, але про всяк випадок краще перестрахуватися.

Мабуть, на якийсь час я втрачала свідомість. Принаймні кілька разів я заплющувала очі і провалювалася в темну порожнечу. Але після кожного такого провалу в напівзабуття я почувалась все краще і краще. І як не дивно, те саме можна було сказати і про дівчину, хоч вона все ще була непритомна. Навіть з відстані я змогла помітити, що вона перестала нагадувати мерця. З'явився здоровий рум'янець, губи набули трохи рожевуватого відтінку, а її грудна клітка почала ритмічно підніматися і опускатися.

Схоже до такого ж висновку дійшов і її пес (якщо собаки взагалі можуть дійти висновку), оскільки він піднявся на лапи і трохи хитаючись кудись попрямував. Хитаючись? Серйозно? Мені пригадується він був у чудовій фізичній формі.

Коли собака зник за однією з дверей, я вирішила втілити свій початковий задум у життя. Повільно підвівшись на ноги, я кинулася до вхідних дверей. «Кинулася» – голосно сказано, але пошкандибала в досить хорошому темпі. Ось тільки тут на мене чекала неприємна засідка.

Щойно я дійшла до потрібних дверей і потяглася до ручки, моя рука просто пройшла крізь неї. На мить мені здалося, що в мене помутніло в очах, і я просто промахнулася. Тому я знову занесла руку та спробувала схопити нею металеву ручку. І знову провал. Я піднесла долоню до замка і провела пальцями прямо через руків’я – вони проходили як крізь дим чи голограму. У мене навіть очі витріщились від такого повороту. Це ж треба було провалитися на такій дрібничці. Хоча, можливо, так і було задумано, щоб ніхто не зміг вибратися звідси. Ідеальна пастка: вихід є, але вийти не можна.

Прибуваючи в хвилинному ступорі, я раптом почула гавкіт із сусідньої кімнати. Мене навіть трохи підкинуло від несподіванки. Хоча в цьому звуку більше не було агресії. За мить собака знову загавкав, як мені здалося голосніше і якось наполегливіше. Можна уявити, що він привертає увагу або кличе когось. Тільки варіантів «кого» не так вже й багато, враховуючи що крім мене в квартирі тільки дівчина в глибокому зомлінні. Ця думка мене навіть насмішила. Так, пес вирішив покликати мене, щоб показати свої улюблені іграшки. Я навіть не помітила, як мої губи розпливлися в легкій усмішці до тих пір, поки собача морда не з’явилась в дверному отворі і не подивилася на мене.

Він видав ще один гучний гав, від якого мене знову підкинуло, але цього разу в голові пролунав чийсь голос, який сказав лише одне слово: «Сюди». Я клянуся, мені не здалося – собака говорив. Хоча, точніше, він не говорив, його паща не рухалася, але я впевнена, що саме його голос почула у своїй голові. І як би моторошно мені зараз не було, але ослухатися було ще страшніше. Тож не змушуючи чотириногу тварину довго чекати, я на майже негнучких ногах пішла в кімнату, за якою зник пес.

Невпевнено зазирнувши, я побачила комору. Тільки на відміну від звичайних комірчин забитих усілякими старими речами, одягом і барахлом, яким ніхто ніколи не користуватиметься, а викинути шкода, тут було щось на кшталт лікувальних відварів. І я називатиму це саме так, адже сказати що це склад з чарівними зіллями я морально не готова.

Пахло в цій коморі неабияк приємно. Нагадувало чайну крамницю чи магазинчик народної медицини. І якщо я могла уявити в якихось жахливих лігвищах еліксири та зілля, розлиті в колбах, пробірках і слоїках з огидним кольором і запахом, то тут все було зовсім навпаки. На величезних полицях в ідеальному порядку розставлені різні пляшки, коробки, скриньки, флакончики або просто невідомі предмети.

Я навіть якось задивилась на все це добро. Захотілося провести пальцями по цих дрібницях чи навіть потримати в руках окремі пакуночки. Але до мене швидко повернувся здоровий глузд і почуття самозбереження, а внутрішній голос (цього разу мій) нагадав, де я знаходжусь і що ці маленькі безневинні штучки, можливо, здатні мене вбити.

Перебуваючи в своїх думках я не помітила, як до мене майже впритул підійшов пес. Я різко відскочила назад, піднявши руки вгору. Це було не найкращою ідеєю, враховуючи невелику площу кімнати. Плечем я зачепила один флакончик, і він, качнувшись, полетів на підлогу. Я рефлекторно зажмурилась, але так и не почула звуку битого скла. Розплющивши очі, я здивовано спостерігала, як пляшечка повільно летить догори та стає на своє місце.

– Це я зробила? – пошепки промовила я.

«Звалила ти, – почувся низький голос. – А підхопив я».