Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

я зрозумів одразу, як тільки вперше побачив їх обох разом, але не розраховував, що вони візьмуться до діла з такою енергією.

Все почалося на третій день, коли я, вчергове гепнувшись з каменя, пробував оговтатися на березі. Іншими словами, засмагав.

— От зухвала пика… — несподівано пробурмотів дядько.

Я піднявся на ліктях і оглянув весь кам’янистий пляж — між валунами до нас пробував підібратися П’єр Аклеран.

— Сміт вас шукає! — злорадно виголосив студент.

— До сніданку — чверть години, — відрубав дядько.

— От ви йому і скажіть!

Спішити ми не стали: потрібно було змити з себе сіль (для цього ми приносили з собою відро прісної води), витертися і одягнутися. Тобто, на сніданок ми встигали точно за годинником.

Сміт зустрів нас на стежинці, яка вела від пляжу до тюремних корпусів. Його очі метали блискавиці:

— З табору більше не виходити!

— А от це навряд, — спокійно посміхнувся дядько, — чи ви вважаєте, що тюрму ще не закрили?

— Ці місця… — почав містер Сміт.

— … моя батьківщина, — закінчив за нього дядько. — я живу тут вдвічі довше, ніж ти існуєш. Мене не потрібно вчити, як бути обережним, краще прочитай лекцію своїм студентам — вони вештаються руїнами з простим ліхтарем.

Гасовий ліхтар — це єрунда, для того, щоби впевнено почувати себе в наших краях, потрібно мати спеціальну, зачаровану на голубе світло, лампу. Містер Сміт поскрипів щелепами і пішов прочищати мізки столичними йолопам. Весело мати трьох чорних магів в одній компанії!

Того дня я майже не слідкував за розвитком конфлікту — мої думки були зайняті іншим. Прямо скажемо, проблема була неординарною: напередодні ввечері Алех попередив, що завтра катер здійснить рейс на материк, і поцікавився, чи не хочу я відправити вісточку родині.

— Навіщо? — я ще ні разу нікому не писав листів, навіть про повернення додому був повідомив своїх телеграмою.

— Що означає — навіщо? — у свою чергу здивувався Алех. — Вони, напевно, хвилюються.

Мама точно хвилювалася. Вчора я просто знехтував і забув, а сьогодні думка про лист поверталася до мене з нав’язливою регулярністю. «Якщо хочеш підтримувати з кимось добрі стосунки — повторюй за білим магом,» — є така хороша примовка и чорних. Допустім, мама знала мене, як облупленого, і, якщо і досі любила, то це вже нічого не могло поміняти. Але чи слід мені розвивати ситуацію і далі, чи варто залишити все, як є?

Я мучився цим питанням півдня, з роздратуванням спостерігаючи, як Сміт чіпляється до дядька за кожну дрібничку, а старий перець голосно критикує заходи безпеки в експедиції. Два дурні почали привертати до себе увагу, але жоден з них не збирався відступатися — це означало би визнати вищість іншого над собою. Шерсть стояла дибки, з очей сипалися іскри, добре, хоч до шпурляння прокляттями справа ще не доходила. Ось чому в казках чорні маги завжди живуть у вежах, по одному, і ніколи не поступають на службу. Цікаво, а як же військовим вдається видресирувати свій контингент? Судячи зі Сміта — ніяк.

Алех намагався привернути мою увагу до конфлікту, але я відмахнувся від нього і порадив наплювати — самі розберуться. У мене була більш серйозна проблема — вирішити, що робити з листом. Писати чи не писати? В кінці кінців, варто було хоча би спробувати. Під час обідової перерви я позичив у Алеха чорнильницю і листок паперу, влаштувався з ними на сходах жилого корпусу і спробував зробити найбільш протиприродню річ у своєму житті — вступити в переписку.

Одразу ж виявилося, що мені навіть приблизно невідомо, як повинен виглядати лист. Ну, тобто, про адресу все було зрозуміло. А всередині? Насилу пригадувався вміст офіційного запрошення, яке мені колись прийшло з Редстона.

«Добрий день, всі», — написав я зверху листка і знову замислився.

В принципі, вихідним пунктом було те, що мама хвилюється. Що треба написати, щоб вона перестала це робити?

«Тут добре.»

Де — тут? Я затер останні слова і написав інакше:

«Прибули на Острів без пригод. З першою ж оказією відправляю листа. Умови хороші, годують прекрасно. Кожного ранку купаюся в морі, ще не застудився.»

Я задоволено огледів результат своїх зусиль. Коротко, інформативно, грамотно. Розбірливо. На цьому можна було би і закруглиться, але я уже набув смаку. Що би ще такого написати?

«Ти, можливо, дивуєшся, чому я сюди поїхав.»

Могла ж і образитися: всього три дні вдома побув і одразу ж гайнув до Короля. Варто було додати трохи щирості

«Нове захоплення Джо застало мене зненацька.»

Це ще м’яко сказано!

«Зрозумій мене вірно, я не хочу ставати на заваді його самовираженню. Просто, мені був потрібен час, щоб підготуватися до цього морально.»

… і фізично, якщо чорне Джерело можна вважати фізичним явищем.

«Я певен, що на кінець експедиції достатньо опаную себе.»

… свою Силу також, принаймні, дядько мене в цьому запевнив.

«Напевно, мені слід було попередити тебе завчасно, що я приїду.»

… але найголовніше завжди розумієш заднім числом. Добре ще, що мені не спало на думку просити у них грошей телеграмою! З мами сталося би все продати, залишивши меншеньких без солодкого. І як би після такого виглядав їх крутий старший брат?

Вирішивши, що свій синівський обов’язок я виконав, я підписав листа і пішов розшукувати місіс Клементс — Сміт був не в тому стані, щоб виконувати роль листоноші. Далі все було просто: в коробці для листів уже лежала ціла пачка, підписана акуратним почерком Алеха, напевне, білий відписав усім знайомим, чиї адреси зумів пригадати. Я додав свою скромну лепту до результатів його титанічного труду і з чистим серцем відправився колупатися у звалищі.

Межи тим, війна магів палахкотіла все сильніше. Ввечері дядько намагався завербувати мене у свою армію, але був посланий лісом. Зранку Сміт поперся з нами на пляж, і замість занять ми змушені були добросовісно купатися. Вдень дядько підловив студентів на спробі залізти у підвал водонапірної вежі і довго розпинався, що Сміт за ними не слідкує. Ввечері експерт з безпеки прийшов перевіряти цілісність захисних заклять на нашому вікні. О дванадцятій ночі. Зі своїм світлом.

Першими нерви не витримали у глядачів.

— Ну чого вони це роблять? — жалібно розпитував Алекс (залишати нашу кімнату білий не поспішав).

Я з видом мученика зітхнув.

— Вони — чорні.

— Але ти ж себе так не ведеш!

— Я не просто чорний, я — розумний, — і, якщо вже почну качати права, то нізащо не стану ганьбити себе перед глядачами.

Який сенс у тому, щоби влаштовувати безплатний цирк, підтверджуючи для всіх і кожного скандальну репутацію чорних магів? Вже не кажу про те, як страждає від цього діло (фіг з ним, з ділом), але вони