Читати книгу - "Lisa and Girls, John Miller"

Ліфт відкрився і Томас, зайшовши до кабіни, натиснув на кнопку другого поверху. З колонок полилася розслаблююча музика.
— 33 корови… 33 корови… 33 корови… звичайний фітнес-клуб!

Ліфт зупинився і відчинив двері. Хлопець, насвистуючи мелодію собі під носа, вийшов на поверх.
— У п'ятсот п'ятий раз я одягнув проти-во-газ, — наспівуючи, він підійшов до дверей і, відчинивши їх, зайшов до кімнати охорони. — Я знаю, що це лише думки, але іншого виходу, щоб розслабитися, я не маю…
— Welcome! — пролунав металевий голос і хлопець подумки підрахував кількість пірамід, за секунду збудованих із цегли власного виробництва.
— Хен? Це ти?
Почувся металевий сміх.
— А хто ж ще? Звісно, я!
— Чудово, — Томас, кинувши ключі на стіл, присів на стілець. — Передостання ніч. Чудово.
— Ти не будеш тут більше працювати? — Хендес змінив тон на сумний. — А як же я?
— В якому сенсі? — не зрозумівши, що він мав на увазі, перепитав хлопець, піднявши брову і подивившись на стелю.
— Ну… я думав, ми спрацюємося… та й, до того ж, ти мені подобаєшся… кхм. Як охоронець звісно.
Томас приголомшено відвів погляд убік.
— Блін. Я робот, ти людина. До того ж я - хлопець, — розсміявся Хендес. — Тому не переймайся, подобаєшся ти мені зовсім не в тому сенсі, в якому міг подумати. Адже ми з тобою друзі, правда?
— Ага... дивись мені, блять! — хмикнувши, Томас  хлопнув пару разів у долоні. — Світло, камери, мотор, будь ласка!
— Так, точно. Вибач, забув...
Почувся писк і світло в центрі згасло.
Повисла тиша.
— Хен?
Тиша.
Томас, піднявши голову, глянув на стелю.
— Хен, блять, ти прикалуєшся?
Відповіді не прозвучало.
— Гей, чувак, це вже не смішно! Годі з мене жартувати!
Почувся тріск. Писк. Гудок.
— Хендес, блять! — хлопець відчув, як серце почало битися швидше.
Клацання. Скрегіт. Тріск.
— Я тебе вб'ю, блять! Камери вруби! І світло, курва ти..!
Раптом все стихло.
— Сукин син, — прошепотів Томас під ніс і, оглянувши кімнату, втомлено зітхнув. — Заєбав уже, чесно. Ввімкни мені камери, бляха-муха!
Тиша.
Хлопець, діставши рацію, натиснув на кнопку:
— Карле, прийом!
— Піздець! — пролунав чоловічий голос із динаміка. — Прикинь, сиджу, значить, роблю свою справу... і тут світло клац - і пропало. Я подвійну порцію "картоплі" навалив! Думав, невдало моргнув…
Хлопець тихо засміявся.
— Що там в тебе?
— Та знову якась хрінь відбувається, — Томас, ще раз окинувши поглядом кімнату, тихо продовжив. — Цей залізний шматок металу вирубив світло в центрі... камери не ввімкнув... і, головне, звертаюся до нього, а він мовчить! Тільки тріск якийсь і шипіння в динаміках...
Повисла секундна тиша.
— Карл?
— Е-е-е, в нас проблема.
— Знову?
— Сигнал Хендеса зник.
— В якому сенсі?
— Я сам в шоці... просто взяв і зник. Як моя зарплата в день отримання... датчик ніхрена не показує! Тупо темний екран. Хоча тут так «світло», що взагалі не зрозуміло, на екран я дивлюся чи на свій член...
Раптом почувся гудок. Монітори ввімкнулися. Хлопець поспішно сховав рацію у кишеню.
— Я, — голос звучав спотворено, — я повернувся.
— Звідки? — Томас здивовано глянув на стелю.
— Не-не важ-ж-жливо.
— Ем… Хендес? Ти там зовсім з'їхав з глузду? Досить займатися херньою!
Почувся тріск.
— Хен?
— Так це-це, я.
— Що трапилося?
— Ніч-ч-чого. Просто трохи драйвер-ра-а звук-кові збили-ся, а так все нор-р-р-р-рмально.
Хлопець насторожено перевів погляд на монітори.
— Г-готов-вий до першої ночі?
— Я тут, здається, вже четверту ніч сиджу…
— А-а… т-т-точно, — в голосі з'явилися нотки розгубленості. — Заб-б-був.
— Ага, — хлопець дістав з кишені рацію і швидким рухом руки сховав її під ногу.
Почувся гудок. Монітори замиготіли зеленим світлом.
— Що відбувається?
— Н-не хвилюйся. Я пр-рост-то намагаюся переп-підкл… викл… лючитися до системи… теми піт… термін… тання ц-центр… центральний… нтра.
— Що за хуйню ти несеш?
— Я Хенд-дес…
— Так, я в курсі, — Томас, злякано підвівшись зі стільця, повільно почав відступати до дверей. — Зовсім уже їбанувся, чи що, старий...
Годинник на стіні показував 00:45.
— Ч-через 5… хром… я Х-Хенд… помилка!
Почувся гудок і монітори згасли. У центрі знову запанувала тиша. З нижнього поверху почувся гучний звук зіпсованого повітря та добірні мати.
— Хен?
Тиша.
— Хендес!
Знову тиша.
— Карле, прийом! — хлопець вийшов із кімнати і, увімкнувши ліхтар, попрямував до ліфта.
— Та йоб твою, що таке?
— Там хрінь якась відбувається!
— Де?
— В кімнаті Хендеса! І в центрі, загалом, теж...
— На даний момент хрінь коїться в мене!
— Фу, блін... що ти їв? — зморщивши носа, хлопець вийшов на перший поверх.
— Пахне?
— Дуже...
— Я старався.
— Не смішно!
— А я й не сміюся. Що там в тебе?
— Загалом, як я вже казав, із Хендесом щось не так.
— Це зрозуміло. Гаразд, йди до центральної зали, я зараз буду.
Хлопець посвітив ліхтарем на стіни коридору і повільними кроками попрямував до вестибюлю.

Двері туалету відчинилися. З темряви, немов Бетмен, вийшов Карл.
Томас розсміявся.
— Що? — Карл розгублено забігав очима по сторонах, намагаючись зрозуміти веселий настрій хлопця.
— У… а-ха-ха-ха-х! У тебе… ха-ха… у тебе… цейво… а-ха-ха-хах! Блять! А-ха-ха-хах!
— Та що в мене?!
— Туалет… а-ха-ха-ха-х! Туалетний папір із сра… ха-ха! Е-хе-хе-е-ех…
Хлопець витер сльозу, що утворилася в процесі заливного сміху, і глянув на Карла.
— Сука! — розсміявся той і спритним рухом руки закинув «священний сувій» у відро для сміття. — Ти нічого не бачив!
Томаса знову накрила хвиля гучного сміху.
— Та ти заїбав! — не зміг стриматися Карл і приєднався до заливистого сміху хлопця. — Давай, блін, по справі!
— А? А-ха-ха-хах! А… так, точно… о-о-ой…
Хлопець видихнув, намагаючись взяти себе в руки. — Загалом, справа пахне…
Повисла тиша і хлопці знову розсміялися.
— Давай про щось інше, — сміючись, Карл втомлено зітхнув. — Фух…
— Коротше, Хендес почав поводитися неадекватно.
— В якому сенсі? Типу, ще більш по-дебільному, ніж раніше?
— Ну, — Томас зробив паузу, намагаючись сформулювати думку. — Ну, він, типу, почав заїкатися, потім взагалі вирубився. Я, здається, чув перешкоди… і стукіт. Залізний стукіт… як у ліфті, тоді!
— О, курва! — обличчя Карла враз стало серйозним і він, діставши ліхтар, швидким кроком попрямував у бік ліфта.
— Гей, ти куди?
— Наздоганяй! В нас мало часу!
— Думаєш, він вже...
— Не думаю, а знаю!
Хлопці вийшли до сходового майданчику.
— Тут весь цей час були сходи?! А чому не ліфт? — здивовано запитав Томас.
— Хочеш повторити події тієї ночі?
— Ні.
— Тоді мовчки пиздуй за мною і не став дурних запитань!
Хлопець, кивнувши, продовжив обережно прямувати за Карлом.