Читати книгу - "Lisa and Girls, John Miller"

Вийшовши до коридору другого поверху, хлопці зупинилися.
— Що сталося? — Томас здивовано поглянув на Карла.
Той, в свою чергу, дістав з кишені аркуш і освітив поверх ліхтариком.
— Нам сюди,— він підійшов до драбини, яка вела до люка, і, склавши лист назад у кишеню, поліз вгору.
— Скільки тут ще ходів, про які я не знаю? Слухай, а… а іншого шляху нема? — Томас, взявшись рукою за перекладину, глянув нагору.
— Ні, — Карл спробував відкрити люк. — Курва, заклинило!
— Хіба він не новий?
— Це стара будівля, — чоловік поглянув униз, щось вишукуючи очима. — Просто перероблена під новий центр. І взагалі, дах має бути закритий... але, оскільки Едвард вирішив облаштувати Хендеса в другому корпусі... проходи мають бути відчинені.
— Але ж він сам туди якось потрапляє? І я сумніваюся, що він прямує при цьому так само, як ми, немов би черепашки ніндзя.
— Подай... он той шматок труби, — ніби проігнорувавши запитання, Карл показав рукою в дальній кут поверху.
Хлопець, піднявши трубу, піднявся по драбині, передавши її в руку Карлові.

Через 10 хвилин "тихої" роботи люк відкрився.

— Візьмемо її з собою, — Карл обережно закинув трубу на дах через відкритий прохід і заліз слідом за нею. — Адже, як кажуть: "І навіть те, що бути не може, одного разу теж може бути"...
Томас, посміхнувшись, піднявся слідом за чоловіком.
— Сюди, — Карл, підійшовши до забитих дверей, освітив її ліхтарем. — Блять!
— І все-таки, — Томас, оглянувши перепону, зітхнув, — як Едвард потрапляє до Хендеса?
— Через кімнату управління, — Карл вставив трубу в невеликий зазор між дошками і потягнув її на себе. Не витримавши, останні тріснули та впали на підлогу. — Як би Хендес не почав вийобуватись раніше і я проник до кабінету Еда, ми би зараз йшли, як нормальні люди,— він, відчинивши двері, оглянув довгий, темний коридор. — А поки, вибач, перетворися на пожежника-шахтаря. Іншого виходу немає. Хоча, я звичайно, можу й сам піти, якщо ти не хочеш...
— Ні-ні, нічого не маю проти, я з тобою, ти чого? — Томас увійшов у коридор слідом за чоловіком.
— От і чудово,— Карл повільними кроками пішов вперед, освітлюючи перед собою дорогу, акуратно переступаючи дошки та сміття, що лежало тут вже досить тривалий час.
— А що тут раніше було? — Томас, скрививши обличчя, переступив через накладену купу старого, засохлого гівна.
— Лікарня, — Карл шморгнув носом. — Її закрили після нещасного випадку.
— Якого?
— Один розумник підпалив себе вночі, в палаті. В результаті згоріла добра половина будівлі, а саме другий корпус, де зараз і "мешкає" наш залізний псевдо-друг. Загинуло понад 39 людей, включаючи персонал, поліцейських і, здається, навіть пожежників...
Хлопець здивовано підняв брову.
— Після цієї справи корпус закрили, разом зі всією лікарнею... пізніше тут "оселилися" бомжі. Через кілька років Едвард викупив цю розвалюху і вирішив збудувати на її місці центр розваг для малого населення нашого містечка. А роботи… мабуть, переграв і набрався вражень із «FNaF'a». Або ж загорівся робототехнікою яскравіше, ніж той тип...
— Якщо останнє, то я його розумію, — усміхнувся Томас.
— Теж є знайомі, схиблені на роботах?
— Ну, — хлопець, посміхнувшись, почухав потилицю, — можна і так сказати.
Карл, підійшовши до дверей, зупинився.
— Тепер тихо і обережно! — пошепки сказав він хлопцеві, повільно відчинивши двері.
В корпусі панувала тиша.
— Дивись! — Томас показав пальцем на куток дверей.
Карл присвітив ліхтарем у «помічену» точку і почав уважно розглядати подряпини.
— Що це, як гадаєш? — Томас, здригнувшись, почав спостерігати за чоловіком.
— Ну... подряпини, — той потягнувся до місця пошкодження дерев'яної перешкоди і, ковзнувши пальцем по ньому, підніс руку під промінь ліхтаря. — При чому ніхуйові. І так, — він уважно оглянув палець, — тут присутні шматочки заліза.
— Отже, він був в цьому місці?
— Можливо, — знизав плечима Карл і увійшов до коридору.
Томас попрямував за ним.

— Пиздець, — хлопець оглянув обгорілі стіни поверху. — Тут навіть нічого не переробили...
— А нахріна? — Карл обережно рушив у бік ліфта. — Тут все одно нікого немає, навіщо напружуватися?
— Теж вірно, — сплюнув Томас, йдучи за другом.
Раптом ззаду почувся скрип.
Карл різко вимкнув ліхтар і сів навпочіпки. Томас від страху, безвиході та такого різкого повороту подій швидко повторив його рухи.
Серце шалено застукотіло.
Кроки.
Дрібні, металеві кроки.
Або ...
...постукування?..
Хлопець обімлів.
О, ні…
Тільки не тут…
Блять!
Двері, через які хлопці увійшли в корпус, різко зачинилися, перекривши їм вихід, видавши гучний стукіт. Томас від несподіванки відскочив убік і вдарився головою в щось тверде. В очах все попливло і він, тримаючись за потилицю, впав на підлогу.
Крізь дзвін у вухах хлопець почув довгий, гучний писк.
І крик.
Карл?!..
Хлопець спробував розплющити очі.
Все пливло і хиталося.
Кроки.
Томас заплющив очі і зробив глибокий вдих.
Холодно...
Дихання?
Вдих-видих…
Запах іржавого металу.
Хлопець відчув щось холодне під собою.
Скрип.
Він заплющив очі від болю. Щось перевернуло його на спину.
Знову холодне дихання...
Вдих-видих…
Сміх.
Металевий...
І до болю знайомий.

— Блять, — прошепотів Томас, відчувши, що свідомість почала його покидати. Звуки ставали все тихішими і тихішими, поки зовсім не стихли. Останнє, що відчув хлопець, перш ніж знепритомніти — те, як щось холодне і металеве схопило його за ногу…