Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Глава 5. Чорна сіль

Софію збудило яскраве сонячне проміння. Воно світило навіть крізь заплющені повіки й не лишало шансів бодай ще на одну хвилину сну.

- Ну що за несправедливість? Невже в сонця немає іншого клопоту, окрім сліпити мені очі?! - роздратовано подумала Софія. - Чи можу я поспати ще хоч пів годинки?!

Дівчина повернулась на інший бік і накрилась ковдрою з головою. І у цю ж мить сон відігнала думка, що сяйнула блискавкою у неї в голові:

- Я ж сплю у своєму ліжку! Під власною ковдрою! - вона аж підскочила від радісної здогадки. - Я вдома?!

Кімната була наповнена яскравим сонячним світлом. Софія дійсно сиділа на своєму ліжку у своїй кімнаті. На кріслі вона помітила свій одяг. На письмовому столі лежали книги, які вона звечора так і не прибрала. Проміння сонця, що сяяло крізь вікно, наповнювало все навколо теплим світлим затишком.

- Схоже, я забула вчора прикрити вікно шторами. Але що зі мною сталося?

Від раптового усвідомлення, що вона вдома, у звичному оточенні, її серце стиснулося. Софія не знала, чи вона у цю мить заплаче, чи засміється, чи й те, і інше одночасно.

- Невже все це був лише сон? Всього лиш страшний сон?!

Несподівано на душі стало так легко. Веселий настрій наповнив її зсередини, мов повітря кольорову кульку. Вона вдома! Вона в безпеці! Немає ніяких летючих чудовиськ і чорних магів. Це був лише нічний кошмар.

- Але яке ж все було реальне! Я немов побувала у казковому світі лицарів і чарівників. - Софія все ще не могла прийти до тями. - Але як добре прокинутись і дізнатись, що це відбувалось лише у сні.

З кухні почулися голоси батьків і стук посуду.

- Соню, прокидайся, не будь соньком! - голос мами був таким близьким і рідним, що остаточно розвіяв усі нічні жахіття в душі.

- Напевно, мама вже приготувала сніданок. Я б зараз не відмовилась від кількох моїх улюблених сирників. Зараз же побіжу до неї й розповім, яка чудернацька історія мені наснилася.

Підвівшись із ліжка, Софія побачила розкриту книгу, що лежала на підлозі. Ніяких пустих сторінок у ній не було. Дівчина підняла її. Погортавши сторінки, вона переконалася, що це була звичайнісінька книга, з текстом і картинками.

- Схоже, що всі чари були лише моєю фантазією, - подумала Софія і подумки погодилась, що це лише на краще.

Її роздуми перервав шум, що почувся від сусідів знизу.

- Ледацюги! Лежні! - репетувала сусідка чи то на свого чоловіка, чи то на дітей. - Я встала на світанку, а ви зібрались вилежуватись до обіду? - неслось крізь прочинені вікна.

Софія зіщулилась від неприємного відчуття. Але неочікувано зрозуміла, що цей голос когось їй нагадує.

- От безсоромні лінивці! Бач, що задумали! Таких дармоїдів ще пошукати треба! - не могла ніяк вгамуватися сварлива жінка.

Цей голос Софія точно десь чула. Він нагадував їй якісь дуже неприємні для неї події. Але які саме?

- От як ви віддячили мені за мою доброту! - ніяк не вгамовувалась сусідка. Здавалось, що її гнів лише набирає оберти.

- Пані Марго! Це ж голос тієї злостивої пані Марго! - раптом усвідомила Софія.

У ту ж мить дівчина почула різкий неприємний звук розбитого посуду. Вона здригнулась і… прокинулась.

Софія сиділа на ліжку у якійсь тісній темній незнайомій кімнаті. Крізь маленьке відчинене вікно було видно, як сірів ранок.

- Де я? Що відбувається? - дівчина намагалась хоч якось прийти до тями й зрозуміти, де реальність, а де сон?

- Безсовісні ледарі! Ви тільки подивіться! Та що ж це за прислуга! - не вгамовувалась пані Марго.

Її голос лунав знизу, мабуть, із кухні, адже супроводжувався стукотом каструль і тарілок. І поступово цілісна картина постала перед Софією у всій своїй жахливій правді: вона не вдома. То був лише мрійливий сон. У душі відчувалась жахлива порожнеча. 

Після різкого пробудження було відчуття, що вона спочатку злетіла в небо на чарівній кольоровій повітряній кулі, а та куля взяла й луснула. Тож Софія ніби впала зльоту на землю. Відчай мов приплюснув її та не давав якийсь час вдихнути на повні груди. Всередині навіть питань вже ніяких не було. Лише відчай і безпорадність.

- Я в Мейоллі, - із гіркотою промовила дівчина. - З неба треба знов остерігатися потвор. Тут ось-ось буде чорний маг із піратами, - найгірші спогади від перебування у цьому світі обступили її. Здавалося, що вони перекрили Софії навіть денне світло, що лилось вже із вікна.

За дверима починало вирувати повсякденне життя. Чулися голоси пожильців. А дівчина досі сиділа на ліжку, дивилась кудись перед собою і не бачила нічого.

На щастя, у її свідомості раптом зблиснула згадка про почуту не так давно від батька пораду. Якось він розповів їй про те, що усвідомлене спокійне дихання може допомогти опанувати себе в якихось непростих обставинах. 

Тож Софія почала повільно вдихати й видихати повітря. Вона намагалась відчувати, як воно спочатку торкається ніздрів, наповнює груди, а потім дуже повільно видихала. І справді, за кілька хвилин різкий відчай почав змінюватися спокоєм і здатністю врівноважено міркувати.

І тут сталася дивна річ. Софії здалося, що вона ніби вперше побачила кімнату, у якій ночувала. Вона роздивилась і помітила, що на вікнах є блакитні штори, через усю стелю йде ледь помітна тріщина, двері в кімнаті коричневого кольору, а на ліжку є рожеве покривало. З вікна на гілці дерева Софія побачила пташку, що дзьобом чистила собі пір’я. І від того спокійного сприйняття буденної дійсності їй чомусь раптово полегшало. Відчай і безпорадність почали танути, мов крига під сонячним промінням.

- Що ж, тепер я розумію, що дім мені лише снитиметься, поки я знайду можливість туди повернутися, - подумки погодилась із реальністю дівчина.

- Тож доведеться якось призвичаїтися у цьому світі, - із незнайомою для себе досі рішучістю і спокоєм сказала собі вона.

- До того ж за кілька хвилин прийде пані Марго і покличе мене, щоб і далі знущатися, - нагадала Софія. - Але з Марго тепер я точно зустрічатись не хочу. Тож мерщій звідси, - спонукала вона сама себе швидше забиратись із цього дому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍