Читати книгу - "Остерігайтеся котів"

понеділка мушу підготувати презентацію. Ви б не могли…

— Ви хочете, щоб я подивився? Без проблем. Вас улаштує зараз?

«Жулі, тобі має бути соромно надуживати привітністю цього хлопця. Злочин не веде до добра. На чужому горі щастя не збудуєш. Усе таємне рано чи пізно виходить на поверхню».

— Мені б не хотілося зловживати вашою добротою.

— Не переймайтеся. Я візьму ключі й прийду.

Він зник і одразу ж повернувся, зі зв'язкою в руці. Я поцікавилася:

— Вам не потрібні жодні інструменти?

Я злякалася, що припустилася помилки. Як я можу знати, що йому доведеться щось розбирати? Агент ЖТ, мабуть, викрив себе…

— Перш ніж ремонтувати материнську плату, потрібно подивитися, що ж сталося… Зазвичай, нічого виняткового.

«І не розраховуй на це, мій дорогенький…»

Відчиняю двері й уперше запрошую його до себе. Намагаюся набути якомога природнішого вигляду. Потрібно поводитися безпосередньо. Щоб увійти в роль, я силуюся переконати себе, що такий порядок у моїй оселі є цілком звичним. Але не можу. Ось вона щирість…

— Де звір?

— Праворуч, у кімнаті на столі.

«Благаю тебе, Туфуфу, жодного слова, а то мій план зазнає краху!»

Рік прямує до комп’ютера і більше нічого не помічає. Йому начхати, що я провела чотири години, прибираючи тут усе. Ось вони, хлопці. Я могла б написати «Одружися зі мною» великими літерами на стіні в передпокої та «Зірви з мене одяг» у кімнаті — він би цього навіть не помітив.

Він перевіряє всі розніми. Його жести, як завжди, вправні. Сідає не вагаючись, наче в себе вдома, натискає на кнопку «Пуск». Я наближаюся.

— З чого ви взяли, що він поламався?

— Учора ввечері я працювала над презентацією, і раптом усе зникло. Потім мені не вдалося його ввімкнути.

«І „Оскар“ як найкращій фантазерці вручається Жулі Турнель! Уся зала встає, я дякую публіці й плачу перед мільярдною телеаудиторією, яка дивиться пряму трансляцію».

Рік чекає, чи відреагує «процесор», як він це називає. Він спокійний. Я знову наближаюся. Удаю, що мене цікавить чорний екран, але думаю лише про моє підборіддя, яке ледь не торкається його плеча. Від нього гарно пахне.

— Тут насправді є проблема, — каже він, натискаючи дивну комбінацію кнопок на клавіатурі.

«Добре, що проблему виявлено. Яке щастя! Я більше ніколи не поскаржуся на комп'ютери. Вони чудові, навіть у разі поломки об'єднують людей. І триватиме це годинами. Я така щаслива, що мій комп'ютер вийшов із ладу».

Обличчям я відчуваю тепло його щоки. Він не звернув уваги, що моя голова лежить практично на його плечі. З хлопцями дуже зручно: вони ніколи нічого не помічають.

Він пробує іншу комбінацію клавіш. Наче чотирирічна дитина, яка невправно намагається зіграти Шопена на піаніно, що завелике для неї. Проблема в тому, що йому вдалося зіграти ноту. Комп’ютер увімкнувся. Я рвучко скочила, вражена, що пристрій може функціонувати після мого втручання.

«Та це неможливо! Я сама зіпсувала деталь, і не так давно — учора ввечері! Не можу в це повірити…»

Я обурена, але мовчу. Рік починає натискати на клавіші клавіатури.

— Урешті-решт, усе не так страшно, — каже він. — Думаю, у вас було коротке замикання, і він виключився.

Усе досить добре функціонує. Завершимо за п’ять хвилин.

Злість спустошує мене, усередині все вирує. Підпалю цей комп'ютер. Коли треба, щоб він працював, він ламається, а коли треба, щоб він вийшов із ладу, він працює. Нестерпно! У цьому агрегаті десять тисяч деталей, а я пошкодила одну, від якої нічого не залежить.

Поки я намагаюся стримувати себе. Рік перевіряє купу програм. Він «перезапускає» їх. Здається, він радий за мене. А я нічого не можу сказати. Мушу посміхатися, зітхати з полегшенням, може, навіть скакати на радощах. У мене й часу не було запропонувати йому випити чи помилуватися ним тоді, коли він прийшов мені допомогти. Трішки тепла, парфумів — усе, що мені дісталося.

— Ось, — каже він, підводячись. — Все о’кей.

— Хочете щось випити?

— Ні, мені шкода, маю завершити деяку роботу сьогодні, інакше завтра в мене не буде часу на пробіжку.

— Ви бігаєте?

— Якомога частіше. Це мене заспокоює. Допомагає зібратися з думками, а тепер мені це потрібно.

«Жулі, інколи життя саме підносить тобі сюрпризи, і їх не слід пропускати. Уперед!»

Я чую, як кажу:

— Я також бігаю. Тоді, коли не шкутильгаю!

— Справді? На які дистанції?

— Я точно не знаю, зазвичай пейзажі вирішують за мене. Коли вони перестають мені подобатися, я повертаюся!

«Занадто поетично, дівчинко. Яка ж ти дурепа. Ще скажи, що ти добігла до Швейцарії, а оскільки природа там дивовижна, то вирішила продовжити до Австрії, пробігаючи через північ Італії, тому що там пречудово».

Він засміявся. Який же він красивий! Думаю, що саме через його посмішку насмілююся додати:

— Ви не заперечуєте, якщо я буду бігати з вами?

Навіть тої миті, коли вимовляю ці слова, знаю, що дорого заплачу, але розум більше не має голосу в цій справі. Відтепер ця історія — це байка під назвою «Класний хлопець, недолуге дівчисько й жахливе прокляття». Мораль не змусить на себе чекати…

Він знову посміхнувся. Здається, ідея йому сподобалася. Я просто в захваті.

— Із задоволенням, — відповів він. — Там, де я жив раніше, я також бігав із сусідом. Але ви набагато кращі за нього! Зазвичай я починаю о восьмій ранку. Це слушний час. Вас улаштовує?

— Цілком.

— Я зайду по вас за п’ять восьма?

— Буду готова.

Він іде до виходу. Я знову залишуся сама.

— Успіхів із презентацією.

Тут він вагається. Думаю, хоче мене поцілувати в щоку, але не наважується. Я знаю, що зробив би кіт на його місці. Він відчиняє двері і йде. Знову обертається:

— Тож до завтра?

— До завтра, і дякую, що знову мене врятували.

— Нема за що.

Легенький кивок, і він піднімається до себе. Я зачиняю двері. І думаю, що зараз розплачуся. У мене стільки причин.

14

У мить нещастя виявляється справжня сутність людини. З глибини прірви відкривається істинний стан її душі. Нас оточують тільки два типи особистостей: ті, що нам допомагають, і ті, що наживаються на нашому нещасті. Відкрию моє лукавство відразу: я ніколи в житті не займалася спортом. У ліцеї був учитель, який намагався змусити нас бігати по бігових доріжках навколо стадіону, але врешті відмовився. Ми падали, сміялися, ховалися в живоплоті, щоб зрізати шлях, коли він повертався спиною, — одним словом, нічого спільного з бігом. Відтоді я тільки ходила; утім, одного разу довелося пробігти дистанцію метрів на тридцять, тому