Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли всюди з’явилася електрика, кафе замінило олійні лампи на електричні. Згодом до вжитку ввійшли кондиціонери, проте їхнє встановлення могло зіпсувати своєрідний інтер’єр. Тому донині в кафе не було кондиціонера.
Однак щороку наставало літо. Коли полуднева температура повітря сягала тридцяти градусів за Цельсієм, навіть у підвальних приміщеннях ставало спекотно. Зі стелі кафе звисав вентилятор з великими лопатями — електричний, тому, найімовірніше, його додали пізніше. Та він не утворював сильного вітру, лише допомагаючи циркулювати повітрю.
Найвища зареєстрована температура в Японії становила сорок один градус за Цельсієм, її зафіксували в Екавасакі в префектурі Коті. Складно уявити, щоби цей вентилятор міг зарадити такій спеці. Утім, навіть посеред літа в кафе завжди була приємна прохолода. Як його охолоджували? Окрім тамтешніх працівників, ніхто цього не знав — і ніколи не дізнається.
Було пообіддя. Літо нещодавно розпочалося, але температура надворі вже сягала показників липня. Біля барної стійки в кафе сиділа молода жінка й писала листа. Поруч з нею стояла склянка кави, у якій танули кубики льоду. На жінці були футболка з рюшами, довга сіра обтисла спідниця й босоніжки з ремінцями. Вона сиділа випроставшись, її ручка бігала рожевим аркушем паперу із зображеним на ньому квітом сакури.
З-за барної стійки за нею спостерігала струнка жінка з блідою шкірою, її очі іскрилися дівочим запалом. То була Кеї Токіта, і вміст того листа, без сумніву, дуже її цікавив. Час від часу вона підглядала з виразом дитячого зачудування.
Окрім дівчини за барною стійкою, яка писала листа, у кафе були жінка в білій сукні, яка сиділа на тому стільці, і чоловік на ім’я Фусагі за найближчим до входу столиком. Перед ним знову лежав розкритий журнал.
Дівчина, яка писала листа, глибоко вдихнула. Кеї й собі зробила глибокий вдих.
— Перепрошую, що так довго, — сказала жінка, ховаючи листа в конверт.
— Усе гаразд, — відповіла Кеї, миттю опустивши очі.
— Гм… Чи могли б ви передати його моїй сестрі?
Дівчина тримала конверта з листом обома руками та ввічливо простягала його Кеї. Її звали Кумі Гіраї. Вона була молодшою сестрою постійної відвідувачки кафе Яеко Гіраї.
— Ох… Так, якщо я знаю вашу сестру… — Кеї змовкла й прикусила губу.
Кумі ледь схилила голову набік і запитально поглянула на Кеї. Але та лише всміхнулася.
— Добре… Я передам їй листа, — сказала вона, дивлячись на конверт у руках Кумі.
Кумі якусь мить вагалася.
— Я знаю, що вона може його навіть не прочитати… Та якщо б ви змогли… — Дівчина низько опустила голову.
Кеї ґречно випросталася.
— Ну звісно, — відказала вона так, ніби їй доручили щось украй важливе.
Вона взяла листа обома руками, люб’язно кивнувши, а Кумі рушила до касового апарата.
— Скільки? — запитала вона, простягаючи Кеї рахунок.
Та обережно поклала листа на барну стійку. Потім узяла рахунок і почала натискати на клавіші касового апарата.
Його можна було вважати суперником старого касового апарата, який досі працював, хоча його й не було тут спочатку. Він мав клавіші, як у друкарської машинки, а в кафе з’явився на початку періоду Сьова[7], близько 1925 року. То був кремезний і міцний касовий апарат, який мав запобігати крадіжкам. Лише його каркас важив майже сорок кілограмів. Він гучно клацав щоразу, коли хтось торкався його клавіш.
— Кава і… тост… рис із карі… парфе[8]…
Клац, клац, клац, клац… клац, клац. Кеї ритмічно вистукувала на клавішах вартість кожного замовлення.
— Содова з морозивом, піца-тост…
Схоже, Кумі з’їла чимало. Власне кажучи, усе не помістилося в один рахунок. Кеї перейшла до другого рахунку.
— Плов з карі… Банановий спліт…[9] Котлета з карі…
Перелічувати всі страви було необов’язково, але Кеї не заперечувала. Натискаючи клавіші касового апарата, вона нагадувала щасливу дитину, яка бавилася з іграшкою.
— Ви також замовили ньокі[10] з горгондзолою й курку з пастою у вершковому соусі…
— Оце я ненажера, — сказала Кумі доволі голосно, певно, трохи присоромлена. «Будь ласка, не обов’язково перелічувати все вголос…», — воліла промовити вона натомість.
— Схоже на те.
Звісно, то були слова не Кеї — це сказав Фусагі. Почувши перелік усіх страв, він пробурмотів щось собі під носа й продовжив гортати журнал.
Кеї не звернула на нього уваги, а от вуха Кумі почервоніли.
— Скільки? — запитала вона.
Але Кеї ще не завершила.
— Ох, подивимося… Тут ще сандвіч… онігірі гриль…[11] ще одна порція рису з карі… і… ем-м… кава з льодом… Загалом — десять тисяч двісті тридцять єн.
Кеї посміхнулася, її великі круглі очі іскрилися добротою.
— Гаразд, ось, тримайте.
Кумі квапливо дістала з гаманця банкноти. Кеї взяла їх і спритно порахувала.
— Ви дали одинадцять тисяч єн… — сказала вона й знову натиснула клавіші касового апарата.
Кумі чекала, понурившись.
«Чи-чирк»… Шухлядка касового апарата різко висунулась, і Кеї витягла гроші.
— Сімсот сімдесят єн решти.
Знову посміхнувшись, вона віддала Кумі решту. Та ввічливо вклонилася.
— Дякую. Було дуже смачно.
Вочевидь, соромлячись того, що офіціантка назвала всі страви, які вона з’їла, Кумі хотіла якнайшвидше покинути кафе. Вона вже рушила до виходу, коли її гукнула Кеї.
— Ем… Кумі, — сказала вона.
— Так?
Кумі зупинилася на півдорозі й озирнулася на Кеї.
— Щодо вашої сестри… — почала та, зиркнувши собі під ноги. — Може, ви хочете передати їй якесь повідомлення? — Вона мимоволі здійняла догори обидві руки.
— Ні, дякую… Я написала все в листі, — без вагань відповіла Кумі.
— Так… Звісно. — Кеї розчаровано насупилася.
Кумі, зворушена такою турботою офіціантки, широко посміхнулася, на мить замислилася й додала:
— Мабуть, ви могли б передати їй дещо…
— Так, звісно. — Кеї відразу пожвавішала.
— Скажіть їй, що ні тато, ні мама більше на неї не сердяться.
— Ваші тато з мамою більше не сердяться, — повторила Кеї.
— Так… Будь ласка, передайте їй це.
Очі Кеї знову округлились і зблиснули. Вона двічі кивнула.
— Звісно, передам, — весело відгукнулася вона.
Кумі окинула оком кафе, ще раз ввічливо вклонилася Кеї та вийшла.
Дзень-дзелень.
Кеї підійшла до самісіньких дверей перевірити, чи Кумі справді пішла. Відтак, рвучко розвернувшись, звернулася до когось за порожньою барною стійкою.
— Ти посварилася з батьками?
Раптом звідти їй відповів хрипкий голос.
— Вони відмовилися від мене, — сказала Гіраї, зненацька винирнувши з-під стійки.
— Ти почула її?
— Почула що?
— Що тато й мама більше на тебе не сердяться.
— Повірю, коли побачу на власні очі…
Просидівши чимало часу під барною стійкою, скорчившись у три погибелі, тепер Гіраї була згорбленою, ніби бабця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті», після закриття браузера.
