Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Шкандибаючи, вона вийшла зі своєї схованки. Як завше, у неї на голові були бігуді. У своїй плямистій леопардовій кофтині, обтислій рожевій спідниці й пляжних сандаліях вона виглядала доволі строкато.

— Твоя сестра здається дуже милою.

Гіраї ледь скривилася.

— Може, і так, якщо ти не на моєму місці…

Вона опустилася на того самого стільця біля барної стійки, де зовсім нещодавно сиділа Кумі, видобула з леопардової сумочки цигарку й прикурила її. У повітря здійнялася хмарка диму. Обличчя Гіраї, яка проводжала її поглядом, набуло такої вразливості, що здавалося, наче думками вона полинула геть далеко.

Кеї обійшла Гіраї та знову зайняла своє місце за барною стійкою.

— Хочеш про це поговорити? — запитала вона.

Гіраї видихнула нову хмарку диму.

— Вона ображається на мене, — пробурмотіла жінка.

— Ти про що? Чому їй на тебе ображатися? — запитала Кеї, округливши очі.

— Вона не хотіла, щоб він переходив до неї.

— Гм? — Кеї схилила голову набік, на мить засумнівавшись, що розуміє Гіраї.

— Готель…

Сім’я Гіраї володіла відомим вишуканим готелем у місті Сендай, що в префектурі Міягі. Її батьки планували передати керування готелем Гіраї, але тринадцять років тому вона посварилася з ними, і було вирішено, що його успадкує Кумі. Батьки були в доброму здоров’ї, але з роками їм ставало важче, і Кумі як майбутня управителька вже перебрала на себе більшість обов’язків. Відколи Кумі зайнялася готелем, вона регулярно навідувалася в Токіо побачитися з Гіраї та спробувати переконати сестру повернутися додому.

— Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається мене переконати.

Гіраї загнула пальці на обох руках, рахуючи всі ті сестрині спроби.

— Наполеглива — це ще легко сказано, — роздратовано підсумувала Гіраї.

— Але це не означає, що ти маєш від неї ховатися…

— Я не хочу бачити його.

— Бачити що?

— Її обличчя.

Кеї запитально схилила набік голову.

— Це написано в неї на обличчі. Через мій вчинок їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Їй хочеться, щоб я повернулася додому. Тоді вона стане вільною, — цинічно відповіла Гіраї.

Вона добре знала Кеї, тому підозрювала, що жінці не зовсім утямки її слова. Її занадто буквальне сприйняття часом перешкоджало правильно трактувати іронію та цинізм.

— Я маю на увазі… — спробувала пояснити Гіраї. — Просто я відчуваю, що вона тисне на мене.

Насупившись, вона випустила ще одну хмарку диму.

Кеї стояла, задумливо нахиляючи голову то в один, то в інший бік.

— Ой! Уже така пізня година? Лишенько! — з удаваним драматизмом вигукнула Гіраї. Вона квапливо загасила цигарку об дно попільнички. — Треба відкривати бар. — Вона підвелася й бадьоро потягнулася, потому розім’яла обидві ноги. — Усі м’язи затерпли, доки я три години тулилася під барною стійкою. — Вона поляскала себе по стегнах і поспішила до виходу, гучно шльопаючи своїми пляжними сандаліями.

— Зачекай!.. Лист… — раптом пригадала Кеї, сумлінно взяла листа Кумі й простягнула його Гіраї.

— Викинь його!

Навіть не глянувши на конверта, Гіраї махнула правою рукою.

— Ти не хочеш його прочитати?

— Уявляю, що там… Мені справді важко самій… Будь ласка, повернись додому… Нічого страшного, навчишся всього в процесі… І таке інше.

Водночас Гіраї витягла з леопардової сумочки товстого, як словник, гаманця. Вона поклала гроші на барну стійку.

— Побачимося пізніше… — сказала вона й залишила кафе так швидко, ніби їй уже давно кортіло піти.

Дзень-дзелень.

— Я не можу його викинути…

На обличчі Кеї проступило вагання, коли вона дивилася на листа Кумі.

Дзень-дзелень.

Доки Кеї нерухомо стояла з листом у руках, знову озвався дзвоник на дверях і до кафе зайшла Казу Токіта. Вона зайняла місце Гіраї. Казу була кузиною власника кафе Негаре Токіти. Навчалася в академії мистецтв, а коли не мала занять, працювала тут офіціанткою.

Того дня Казу разом з Негаре ходила купувати продукти для кафе, тож, напевно, вона поверталася із закупів. В обох руках дівчина несла по кілька пакетів. На її підмізинному пальці висіло кільце з різними ключами, зокрема від авто. Вона була одягнена повсякденно — у футболку й блакитні джинси. Це вбрання кардинально відрізнялося від метелика й фартуха, які вона носила на роботі.

— З поверненням, — тепло посміхнулася Кеї, усе ще не випускаючи з рук листа.

— Вибачай, що ми так довго.

— Усе гаразд. Тут було не дуже людно.

— Я миттю перевдягнуся.

На обличчі Казу було більше емоцій, ніж тоді, коли вона мала на собі метелика. Дівчина зухвало показала язика й зникла в затильній кімнаті.

Кеї досі тримала листа.

— А де мій окаянний чоловік? — гукнула Кеї в напрямку затильної кімнати, не відводячи погляду від входу.

Казу й Негаре ходили по покупки разом. Але не тому, що багато купували. Річ у тім, що Негаре був дуже проблемним покупцем. Йому кортіло купити все найкраще, і він частенько перевищував їхній бюджет. Тому Казу ходила з ним і стежила, щоб він не витратив усіх грошей. Доки їх не було, у кафе працювала Кеї. Часом, коли Негаре не міг знайти потрібних інгредієнтів, він дуже дратувався та йшов до бару випити.

— Він сказав, що, мабуть, прийде сьогодні пізно, — непевно відповіла Казу.

— Точно знову пішов пити.

Казу вистромила у двері голову.

— Зараз візьмуся до роботи, — сказала вона примирливо.

— Ох… Ну що за чоловік! — відказала Кеї. Її круглі очі округлилися ще більше, коли вона надула щоки. Досі тримаючи листа, дівчина пішла до затильної кімнати.

У кафе були тільки жінка в білій сукні, яка мовчки читала свій роман, і Фусагі. Попри те, що надворі стояло літо, обоє пили гарячу каву. На це було дві причини: по-перше, безкоштовно доливали лише гарячу каву, а по-друге, ці двоє ніколи не переймалися, чи була їхня кава гарячою, бо сиділи в кафе так довго, що вона встигала охолонути. Невдовзі до барної стійки вийшла Казу, одягнена у свою звичну форму офіціантки.

Літо тільки почалося, але того дня температура вже сягнула тридцяти градусів за Цельсієм. Казу пройшла лише сто метрів від стоянки, але на її обличчі досі вилискували краплинки поту. Вона рвучко видихнула й витерла чоло серветкою.

— Гм, перепрошую… — озвався Фусагі, відірвавши очі від журналу, що лежав перед ним на столі.

— Так? — сказала Казу дещо вищим, ніж зазвичай, голосом, ніби щось заскочило її зненацька.

— Можете долити мені кави?

— О, звісно.

Відкинувши свою звичну незворушність, вона відповіла тим же життєрадісним тоном, як і кілька хвилин тому, коли вона ще була у футболці.

Фусагі не зводив з Казу очей, доки вона не сховалася на кухні. Приходячи до кафе, цей чоловік завжди сідав на той